Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

— І я ото як усе порозвертала, то перш ніж викинути ті папери, стала їх роздивлятися. І знаєте шо, Семенівно?! Там карти були, і на картах тих нашого міста немає!

Віктор знову п'яно гигикнув. Білетерка серйозно, вже без усміху повернула своє обличчя до них.

— Нема там нашого міста! Порожнє місце на карті!

— Та ну шо ви таке ото говорите?! — перекривляючи її простакувату мову, завівся Віктор. — У підручнику шкільному карти які вміщують? Крупного масштабу! Там, мабуть, крім столиці ніяких інших міст нема! То чого б наше мусило бути? Воно ж не головне і не велике. Звичайне собі місто, яких багато! Ясно вам?

Останні слова він буквально прокричав у якомусь п'яному запалі, після чого підхопив Ігоря під руку і поволік за двері.

Вахтерка з-за свого скла провела їх жалісливо-зневажливим поглядом і вже навздогін кинула неголосно:

— Завтра в театрі опалення відключають! Вдягайтеся тепліше, чуєте, хлопці?!

На сходах службового входу було темно, вони з Віктором одразу ж спіткнулись, зашпортались, ледве втримали рівновагу і, обійнявшись міцніше, побрели в бік трамвайної зупинки.

Віктор на холоді тверезів буквально на очах. Він гриз яблуко, прицмокував, мурчав задоволено, а догризши до самого качанчика, чомусь повернувся до перерваної у гримерці розмови.

— А ще я думаю, що як у мене таке на очах вискочить, то треба здатись у державну санітарну службу. Тоді хоча б на вулиці не вб'ють. А то надивишся на те, що по місту робиться, аж моторошно стає! Еге ж? — підморгнув він по-змовницькому.

Ігор кивнув, мацаючи в кишені сховане яблуко. А Віктор продовжував, широко розмахуючи руками, у п'яній відвертості:

— Я так просто не піддамся. Чи сам кількох замочу, чи заразить встигну чим побільше. Я вже це давно для себе рішив. А потім здамся. Нехай везуть на той Острів, нехай роблять, що хочуть. Уколи, щеплення, експерименти — мені все по барабану! Може, ще і вдасться в живих залишитися.

Вдалині у напівтемряві показався трамвай. Номера було не розібрати. За кілька секунд стало видно на вітровому склі фанерку з написом «В ДЕПО».

— Мені підходить! — гаркнув Віктор і нарешті застебнув куфайку, видно таки відчувши вечірній холод. — Поїхали! Ти на розвилці можеш вийти.

Вони заскочили у напівпорожній салон і навіть умостилися на двох вільних сидіннях біля задніх дверей. Ігор зайняв місце біля проходу, а Віктор — біля вікна. У напівтемряві вагона постаті інших пасажирів виглядали розпливчасто й туманно. «Немов у підводному царстві…» — подумав Ігор, пригадавши п'єсу «Підводники», яка успішно йшла кілька років на сцені театру, доки раптом її не зняли за ідеологічну невідповідність. Вони, актори, тоді трохи ще й обговорювали цю новину, доки вона була свіжою. Ніякої крамоли в тексті їм знайти не вдалося, проте Семен Маркович висловив припущення, що у керівництві ідеологічного відділу хтось не вміє плавати. Він ще тоді якесь таке дивне слово вжив — «фобія», чи що… Іншого розумного пояснення причини заборони спектаклю більше ніхто не запропонував.

Ігор упіймав себе на тому, що вже дрімає, схилившись головою на лікоть, покладений на бильце переднього сидіння. Перед очима знову пульсували райдужні кола на чорному тлі. Та водночас він бачив і підлогу трамвайного вагона, і навіть — боковим зором — Віктора, котрий, прикриваючи очі долонею, тулився обличчям до вікна, щоб не проґавити зупинки, на якій йому… ні, не йому, Вікторові, а йому, Ігореві, слід буде вийти. Бо ж йому, Вікторові, їхати аж…

— Розвилка! — голосно гукнув попереду вагоновожатий, висуваючись зі своєї кабінки аж по пояс. — Наступна — депо!

Ігор схаменувся, а тут ще й Віктор штурхнув його ліктем під бік. Важко підвівся, хитнувся, потис Вікторову простягнуту правицю. Друг на прощання весело видихнув йому в обличчя перегаром:

— Не забудь, що нам ці бабки сказали! Завтра вдягайся потепліш. Якогось вшивника піддягни, чи що. Як в армії, пам'ятаєш?

Двері розчахнулись, і він ступив у темряву зупинки. Хоча зупинки як такої там і не було. Віктор ще встиг прокричати услід:

— А бачиш, ми таки люди мистецтва! Хоча й собак убивати вміємо, як треба! Ми з тобою в житті не пропадемо-о-о!

Двері зачинились, і трамвай повіз із собою бідне світло, подзеленькуючи на стиках мокрих рейок. Навкруги запанувала пітьма. Ігор заплющив очі й раптом зрозумів, що прекрасно орієнтується в цій місцині. Онде цегляний паркан якогось заводу тягнеться до пожежної частини з давно не біленою каланчею. Там треба буде перейти вулицю і ще трохи пройти поміж будинками, потім перебігти залізничну колію, яка тягнеться у замкнену металеву браму іншого заводу, видертися на насип з протилежного боку — й до його будинку залишиться два квартали. Він ніби одразу побачив увесь шлях, який належало подолати. Навіть більше — він чітко подумав про те, як видиратиметься на насип, що вже трохи розлізся, і збагнув, що, напевно ж, під кіркою промерзлої землі можуть бути підступні бульбашки грязюки, які, роздавлені ногою, пливуть униз по схилу, обволікаючи ступню й тягнучи за собою все тіло. Тут же ж чомусь пригадалось, як Семен Маркович їм з Віктором у ті рідкісні хвилини відвертості казав: «Бульбашки землі — це прекрасно. Але вам уже цих слів не вимовляти…» За пляшкою поганого, дешевого вина тодішня розмова вже перетворилася на п'яне варнякання, але чомусь саме ці слова — «бульбашки землі» — встряли Ігореві в пам'ять.

Так і виявилось: насип своїм південним схилом увесь минулий день дивився у небо, на якому, здається, під вечір прозирало сонце. Тому навіть у блідому світлі від недалекого будинку було помітно темні криві смуги — сліди тих, хто раніш за нього намагався видряпатись на схил. Ігор ще раз добре розгледівся і почав швидко видиратися, ставлячи ноги, наче лижник, ялинкою. Він вибрав не найбільш пологу, але через це більш суху частину схилу. Ослизнувся тільки раз, уже майже