Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Після допомоги Мирі Никонівні з переїздом у новий магазин, готую нам із Кулаком щось на кшталт пікніка для посиденьок у фруктовому саду.

Ваня ганяє на велосипеді, а Сергій Степанович читає новини з планшета Кулака і вимагає, щоб ми знову перерахували його похоронні гроші. От же лис вусатий і хитрий. Та він нас усіх переживе!

Пікнік придумую, щоб відволіктися від настирливих хвиль переживань. Щось усі останні тривалі розмови з Васею закінчувалися моїм розбитим серцем.

Тіло не вмовиш на надію, воно пам'ятає, як погано було.

Нахабний дик з'їдає більшу частину того, що я притягнула для пікніка за перші хвилин десять. Спасибі хоч шоколадку залишив!

— Коли одружуватися на мені збираєшся?

— Васю, — дивлюся на нього суворо, хоча всередині намагаюся не лопнути від сміху, — жінки заміж виходять, а чоловіки одружуються.

Він махає рукою, і другу банку пива відкриває.

— Неважливо. Коли ощасливиш мене вже?

Зітхаю, поправляючи поділ сукні, який тюльпаном спідниці приховує мої ноги на землі.

— Та я конкретно не думала, не планувала. Це ж ти запропонував одружитися.

— Я можу хоч завтра. Ти що, весілля не хочеш, із сукнею там і квіточками?

Взагалі-то на весілля мені плювати, але виникає раптовий план. Весілля — це ідеальна подія, щоб примирити Васильків і Кулака. Ну, ніхто не сварився, але зняти напругу. І в маленькому місті всі попруться на свято, якщо я зможу переконати ключових персон прийняти запрошення.

— Буде весілля, — твердо кажу я. — У Василькові. Гуляти так гуляти. Я навіть схудну для сукні.

— Навіщо тобі худнути, — насуплений бик закидає в рот шматочок моєї шоколадки, — ще чого.

— Найкращий час для весілля — вересень, але ми не встигнемо, тому початок жовтня.

Звісно, пан Решака вимагає, щоб ми одружилися в найкращий час, і взагалі ми все встигнемо, тому що бабло. Ну звичайно, не йому ж весілля влаштовувати.

— Я вусатого питав про ділянки, — заводить Кулак і на прилеглі зарості вказує, — щоб він нам їх продав.

Дивлюся на нього немов вікно з іншого всесвіту прорубали. Здогадка ейфорією злітає до мозку, намагаюся придушити емоції, щоб потім від розчарування не померти.

— Ділянки? — неспішно перепитую. — Ти вважаєш, потрібні ділянки... нам?

П'є з банки, з мене уважного погляду не зводить. Спалахую, тремтіння від серця брижами барабанних ударів розходиться. Чому... він так довго мовчить?

— Забацаємо будинок тут. Та йому тут чотири гектари належить, якщо на наступний блок вийти. А на кордоні поле, ідеальна земля. До центру недалеко, а так — глушина. Хочу все викупити. Нам хата велика потрібна. Зробимо басейн критий, пацану над плечима працювати треба. Плюс тут дозволено повноцінний поверх—підвал робити, я перевіряв.

Це зовсім не так я уявляла остаточну розмову. Заходжуся розгубленістю такою, що не знаю куди дивитися. Виноградний сік через трубочку дую. Дивлюся знову на Кулака навпроти.

— Ти... як дачу маєш на увазі?

Він поводить плечем, і скоса погляд повертає.

— Ні, як фортеця на постійну основу. Не елітне селище, звісно, але ми ж тут усе знаємо. У тебе є чим зайнятися, мені є чим зайнятися. До міста недовго гнати. Кілька днів на тиждень будемо маячити в центрі. А чого ні?

Від несподіваного щастя в мене в очах різкість падає до мінімалок, напевно. Я не знаю, що сказати. Стискаю тканину навколо себе пальцями, і намагаюся якось сфокусуватися на Васі.

— Не подобається? — різкувато запитує він.

— Дуже, — видавлюю тихо, — подобається.

Із засідкою в легенях спостерігаю, як він розслабляється. Пропонує мені пива, але я не хочу.

— У квартирі моїй ремонт треба відфігачити. А твою продавати не будемо. Гарна ж хата.

— У тебе... серйозні плани, — немов у прострації кажу.

— А чому тон такий, здивований? Нам ще з тобою спорткомплекс закінчувати, хай йому грець. Потім ремонт у дитбудинку, а краще нову будівлю відразу. Ось одночасно й бетону намішають.

Переварюю і переварюю, шматок за шматком. Слово за слово. Обіцянка за обіцянку. Я взагалі ніколи про сім'ю не мріяла. Ну, останні років вісім. Усе, що відбувається зараз, відчувається як виграш найбільшого джекпоту в історії людства.

— Я кохаю тільки тебе, знаєш, Васю? — ледве помітно промовляю.

Він немигаюче дивиться на мене. Весь застиг.

— Якщо... якщо ти так серйозно, то я... потерплю тільки вірність. Це все закінчиться, якщо ти зрадиш мене.

Кулак із вдихом пересідає на дрова і мене собі на коліна прихоплює. Я на автоматі за шию його обіймаю. А він мені рубає в обличчя:

— Про менше й мови не йде. Викидай лушпиння з голови, Алісо, що там хто говорить або говорити буде. Я тебе застовпив. І по-іншому ніяк. А будь-яким твоїм кавалерам, сама знаєш, що буде.

Доторкаюся до його скроні губами. Сама відчуваю, яка шкіра в мене суха.

Він чіпляє моє підборіддя, і боремося в поцілунку, хто кого. Він виграє, звісно.

— Я не хочу, щоб ти Ваню всиновлював, тільки тому що одружишся зі мною. Це неправильно. Він на більше заслуговує, вибач. Він не причіп якийсь.

Вася прикурює і ірже.

Я приголомшено розглядаю його профіль, і ногою йому по коліну заряджаю.

— Я шарпака добре знаю, маленька моя, краще, ніж ти. Тож це ти вибачай. Ми з ним однієї крові. Ніжною ти в нас будеш, а я — це я. Сам би я ніколи. Ну і що? Це те, що йому й треба. Не потребує Ваня життя з картинки-листівки. Ніхто, хто там побував, ніколи в неї й не повірить.

— У дитбудинку? — шепочу я.

— Ага, — волосся мені поправляє. — Саме, там ось. Тож, за законом зроблю, він по-іншому точно не повірить. Ось стопудів.

— І ти, — скрушно видавлюю, — і ти мені не віриш. Тільки якщо за законом зробимо.

Усвідомлення на мене обрушується. Він весь час вимагав доказів. Вирішив одружитися нам, щоб напевно.

Він збирає і збирає мої пасма, і за вухо заводить. Деякі вислизають. Він повторює.