Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Я озирнулася до Ївги та Меліси, але ті тільки дивилися в артефакт зацікавлено, без того злісного передчуття, що раптом охопило все моє тіло. 

– Слухайте, щось тут не… 

Я не встигла договорити. В ту саму мить артефакт кліпнув і погас, і я відразу ж повернула голову та втупилася у пусте полотно. Та всього за мить воно знову набуло усіх барв, але тепер не показувало зали та коридори. 

Я побачила небо, з якого поволі падали сірі сніжинки, а ще – червону знайому бруківку. 

І Леонарда, що білими пальцями стискав  зіркоподібний артефакт, від якого в усі сторони відбивалися іскри. 

– Що.. – почав Ярош, втупившись у лице хлопця. 

– Пані Блекото, – перервав його гострий, неприродно високий Леонардів голос. – Я знаю, що ви мене бачите. І я бачу вас. 

Я підскочила з крісла, не відриваючи погляду від зірки в руках Леонарда. На ній були місячні камені, і всі ці виїмки й щербинки…

– Де ти знайшов цей артефакт? – майже перелякано видихнула я. Леонард похитнувся від пориву вітру і не відповів. Черепиця під його ногами була похила, і я раптом зрозуміла, де він стояв. 

На самому вершечку вежі. Моєї вежі. 

– Випусти його з рук, Леонарде, – наказала я, намагаючись додати у голос твердості. – Це небезпечна річ. Дуже небезпечна. 

Він подивився вперед – точно мені в очі. І за мить до того, як його рот розтулився у кривій посмішці, я вже все зрозуміла. 

– Та невже? 

Це був він. Тепер не могло бути й тіні сумнівів – Леонард Вейленд, мій найгірший і найкращий студент, був вбивцею.