Читати книгу - "Вибрані романи"

— Так... так... це справді було. А що ти пам’ятаєш іще?

— Пам’ятаю казку, яку ти нам тоді розповіла...

— Яку казку?

— Про дівчинку, в якої лялька випала з рук і впала в сухий колодязь, куди не можна було спуститися, щоб її дістати, і дівчинка почала плакати, вона плакала й плакала, доки колодязь не наповнився її слізьми, й лялька випливла на поверхню.

— А що сказала на це Ельвіріта? Що вона сказала? Бо я не пам’ятаю...

— А я пам’ятаю, мамо.

— То що ж вона сказала?

— Вона сказала, що дівчинка висохла б і померла, якби з неї вилилося так багато сліз...

— А що сказала я...

— Ради Бога, мамо...

— Гаразд, не кажи, але не плач, голубко моя, не плач... а то твоїми слізьми наповниться колодязь, і я впаду в нього й не зможу випливти...

— Якби справді так могло бути...

— Якби справді так могло бути, я виплила б і забрала тебе із собою... Але треба дочекатися своєї години. І ти піклуйся про своїх братів. Я залишаю їх на тебе, ти знаєш? Треба, аби вони не відчули, що я померла.

— Я зроблю все, що зможу...

— А я допомагатиму тобі з неба, й вони не знатимуть, що я померла.

— Я молитимуся за тебе, мамо...

— Молися за Пресвяту Діву, донечко, за Пресвяту Діву...

— Я молитимуся за тебе, мамо, щовечора перед тим, як лягатиму спати...

— Гаразд, але так не плач...

— Але я не плачу, ти хіба не бачиш, що я не плачу?

— Щоби промити очі, коли ти бачила щось бридке, сльози допомагають, але ти не бачила нічого бридкого, ти не могла його бачити...

— А якщо я його бачу, заплющивши очі...

— Ні-ні, речі погані й бридкі бачать не так. І молися за свого батька, за свою матір, за мене... Не забувай свою матір...

— Я не забуваю її...

— Ти ж бо її не знала...

— Але я знаю її!

— Я кажу про іншу матір, про ту, яка тебе привела на світ.

— Атож, завдяки тобі, я її знаю.

— Бідолашна! Вона так і не познайомилася зі своєю дитиною...

— Ти стала для неї матір’ю, ти це знаєш.

— Авжеж, тільки ти не плач.

— Я не плачу! — і дівчина витерла очі тильною стороною долоні, тоді як у другій тремтячій руці тримала склянку з ліками.

— Гаразд, а зараз принеси ляльку, я хочу бачити її. Заглянь у куточок моєї скриньки, яку ти знаєш... Там лежить ключ... Атож, цей, цей... Там, де ніхто не доторкався, крім мене, а іноді й ти. Там, біля кількох фотографій — знаєш? — лежить інша лялька... моя... з якою я гралася, коли була малою дівчинкою... моя найперша любов... Знайшла?.. От і гаразд! Принеси мені її теж... Але нікому не розповідай ані про свою ляльку, ані про мою, нехай ніхто не каже, що ми здитиніли абощо, бо це дитинство належить нам, а дитинство в людини одне... Принеси мені обидві ляльки, я хочу попрощатися з ними, а потім ми знову станемо серйозними, і я попрощаюся з усіма. Іди, а то в мене виникла погана думка, — і вона перехрестилася.

Поганою думкою був диявольський шепіт, що пролунав зі середини її нутрощів, які боліли від необхідності розлуки: «Усі люди — ляльки!»

Розділ двадцять третій

Потім вона покликала всіх, і Каридад разом із усіма.

— Це, діти мої, остання лихоманка, початок вогню Чистилища...

— Не кажи такого, мамо...

— Так, це правда, вогню Чистилища, бо в пеклі вогню немає... Пекло утворене з криги, й там нема нічого, крім криги. А моє тіло зараз горить... І мене змагає відчуття, що я йду, не знаючи й не бачачи, куди йду, куди прийду... до кого прийду...

— Облиш, мамо...

— А ти, Карі, ліпше замовкни й не дорікай мені, ніби я верзу нісенітницю... Бо я хочу все розповісти тим, хто кличе мене до себе... Ну ж бо, не плачте так... Там їх на мене чекає троє...

— Але не кажіть такого...

— А ви хочете, щоб я вам казала речі, з яких ви сміялися б? Усі дурниці вже були сказані в розмові між мною та Манолітою, двома дурненькими з цього дому, а тепер треба, щоб усе було між нами серйозно, як ото буває у книжках.

— Гаразд, мамо, але не розмовляй так багато. Лікар сказав, що він не дозволяє тобі розмовляти багато.

— Ти вже тут, Раміро? Тепер ми маємо й чоловіка! Лікар, кажеш? А що знає лікар? Ви не слухайте його... А крім того, ліпше прожити годину в розмові, ніж два дні в мовчанці. А тепер саме той час, коли нам треба поговорити. Крім того, так я відвертаю свою увагу й не думаю про своє...

— То ти вже знаєш, що падре Альварес порадив тобі зараз думати про своє...

— Ага, то й ти тут, Ельвіро, розважлива Ельвіро? Ти згадала про падре Альвареса, про того, який усе знає... А що він, власне, знає, той падре Альварес? Ще один лікар! Ще один чоловік! А крім того, я не маю нічого власного, про що могла б думати... я не маю нічого власного... Щось моє — це ваше... або їхнє... тих, які мене кличуть... Я тепер ні жива ні мертва... Що? Що ти сказав, Енрікіне? Що в мене марення?..

— Ні, я цього не сказав...

— Ні, ти це сказав, я тебе добре чула... Ти це прошепотів на вухо Росіті... Ти хіба не бачиш, що я чую навіть шум у повітрі від нечутних крил Маноліти... То яке ж може бути в мене марення?..

— Ти повинна відпочити...

— Відпочити... відпочити... хіба я маю час на те, щоби відпочити!

— Але ти не хвилюйся так...

— Я вся палаю... І ти вже знаєш, Каридад, нехай це буде Тула, Тула, як і я... і Раміро... Якщо їх у тебе буде двоє, він і вона, двоє, що лежать тепер, обнявшись... у материнському теплому лоні...

Запала коротка тиша. Й коли вмираюча почула уривчасті й стримувані схлипування, вона додала:

— Ну, гаразд, підбадьортеся!