Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Сам-один — отак, на думку місіс Джонсон, і належить жити таким людям. Дружина, діти, тихе життя — це не для них.

Вона перегорнула кілька сторінок з дитячими аматорськими фотографіями, зробленими в Юті й Неваді, в Айдахо й Орегоні. На той час Текс із Фло вже полишили виступи в родео, і вся сім’я, не маючи іншої домівки, крім старого ваговоза з будкою, мандрувала по країні в пошуках роботи (а знайти її в 1933 році було нелегко). Під фотографією чотирьох босих дітлахів у комбінезонах, з однаково змученими, виснаженими личками, стояв підпис: «Діти збирають ягоди. Ореон, 1933 р.» Ягоди й черствий хліб, присмачений згущеним молоком,— ото була тоді майже вся їхня їжа. Барбара Джонсон пригадала, як одного разу вся сім’я кілька днів харчувалася самими гнилими бананами, від чого на Перрі напали кольки. Він цілу ніч кричав з болю, а Бобо, як звали тоді Барбару, гірко плакала, думаючи, що він помирає.

Старша від Перрі на три роки, Бобо душі не чула в братикові. Він був її єдиною забавкою, живою лялькою, яку вона мила, причісувала, цілувала, а часом і ляскала нижче спини. Була в альбомі фотографія, де їх знято вдвох, коли вони купалися голяка в якійсь колорадській річечці з прозорою, мов кришталь, водою. Засмаглий до чорного малюк з рахітичним животиком міцно вчепився за руку сестри й заходився сміхом, наче той швидкоплинний потік лоскотав його. А ще на одному знімку (місіс Джонсон не пам’ятала напевне, але начебто його зроблено на далекому ранчо в Неваді, де сім’я Смітів Знайшла тимчасове пристановище після отієї жахливої бійки між батьками, що поклала край їхньому подружньому життю,— за зброю в ній правили гарапники, окріп, гасові лампи) вони з Перрі сиділи верхи на поні, прихиливши голівки одне до одного, а позаду видніли розжарені сонцем гори.

З часом, коли діти переїхали з матір’ю до Сан-Франціско, любов Бобо до меншого братика потроху згасала, аж поки геть минулася. Її милий крихітка обернувся тепер на дике створіння, на вуркагана й злодюжку. Його перший арешт зареєстровано 27 жовтня 1936 року — того дня, коли йому минуло вісім. Нарешті, після кількох ув’язнень у дитячих виправних закладах, Перрі віддали під батькову опіку, і відтоді Бобо не бачила його багато років — хіба що на фотографіях, які Текс Джон Сміт час від часу надсилав іншим своїм дітям; ці знімки з наклеєними внизу підписами також були в альбомі. «Перрі й тато із собакою лайкою»... «Перрі й тата промивають золото»... «Перрі на полюванні. Аляска»... З останньої фотографії дивився п’ятнадцятирічний хлопчина в хутряній шапці, що стояв на лижах серед засніжених дерев, тримаючи під рукою рушницю; обличчя його було похмуре, очі стомлені й дуже смутні. І місіс Джонсон пригадала «сцену», яку влаштував їй Перрі, коли гостював у неї в Денвері. Власне, тоді вона й бачила його востаннє — весною 1955 року. Вони розмовляли про його дитячі літа, коли він жив з батьком, і раптом Перрі, що влив у себе забагато спиртного, штовхнув її до стіни й притиснув, не даючи зрушити з місця.

— Я був для нього негром,— сказав він,— Ото й тільки. Він примушував мене працювати, як проклятого, і ніколи не давав ані цента... Ні, Бобо, зараз я говорю! А ти краще помовч, бо я кину тебе в річку. Як ото колись в Японії — я йшов через міст, а там стояв якийсь тип, я його ніколи не бачив. То я схопив його та й кинув у воду... Ну прошу тебе, Бобо. Дуже прошу — вислухай мене. Ти думаєш, я сам собі подобаюсь? О, ким би я міг стати! Але той мерзотник не давав мені дороги. Навіть до школи не пускав. Так, так, я був поганий хлопчисько. Але ж настав час, коли я сам просився до школи. У мене ж від природи чудовий розум, якщо ти цього не знаєш. Чудовий розум, а до того й талант. А от освіти я не маю, бо він не хотів, щоб я вчився, а тільки щоб гнув горба на нього. Щоб був тупою і темною худобою. Ось яким він хотів мене бачити. Щоб я ніколи не вибився з-під його влади. А ти, Бобо? Ти ходила до школи. І ти, і Джіммі, і Ферн. Ви, хай вам чорт, усі здобули освіту. Всі, крім мене. Отож я й ненавиджу вас, усіх вас — і батька, і всіх!..

Місіс Джонсон перегорнула ще кілька сторінок і спинила погляд на фотографії Перрі в уніформі. То була вирізка з газети, а під нею — друкований текст:

«Аляска. Рядовий Перрі Е. Сміт, 23 років,— перший учасник війни у Кореї, що повернувся до Анкоріджа. На фото: капітан Мейсон, офіцер відділу інформації, вітає його з прибуттям на військову авіабазу в Елмендорфі. Сміт прослужив 15 місяців в одному з саперних підрозділів 24-ї дивізії. Переліт від Сіетла до Анкоріджа — подарунок Смітові од Північно-Тихоокеанської авіакомпанії. (Фото армійської служби інформації)».

Капітан Мейсон, простигши руку, дивився на рядового Сміта, а рядовий Сміт дивився в об’єктив фотокамери. У виразі його обличчя місіс Джонсон вбачала,— чи, може, їй це тільки здавалося,— не вдячність, а зневагу, й не гордість, а безмежну пиху. Атож, не так уже й важко повірити, що, зустрівши на мосту якогось незнайомця, він скинув його в річку. Напевне скинув. Вона ніколи в цьому й не сумнівалася.

Місіс Джонсон згорнула альбом і ввімкнула телевізор, але й це її не розрадило. А що, як він і справді з’явиться сюди? Адже знайшли її детективи, то чого ж не знайде Перрі? Та хай не сподівається, що вона йому допомагатиме. Ні, навіть у дім не пустить...

Двері на вулицю були замкнені, а до садка — ні. Надворі стояв густий білий туман, і здавалося, ніби там бродять привиди — мати, Джіммі, Ферн... Замикаючи двері, місіс Джонсон думала й про живих, і про мертвих.

Ішов дощ. Злива. Лило мов з відра. Дік біг чимдуж. Перрі — за ним, але