Читати книгу - "Пастка-22"

Розділ 32

Йо-Йо та його сусіди

Йосаріан був у теплі, коли настали холоди і по тьмяному шиферно-сірому небу попливли китами низькі хмари — пливли майже без перерви, мов ті рокітливі, темні, залізні зграї бомбардувальників Б-17 та Б-24, що піднялися з італійських авіабаз дальньої дії два місяці тому, в день вторгнення до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що кощаві ноги Малого Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрому піску і гниють, немов кривава, потовчена пташина вилочка. Ніхто не хотів прибрати їх звідти — ні Ґас із Весом, ні навіть працівники шпитальної трупарні; всі вдавали, що ніг Малого Семпсона там нема, що їх назавжди віднесло відпливом на південь, як і все, що лишилось від Клевінджера та Oppa. Тепер, коли погода зіпсувалася, майже ніхто вже більше не вислизав потай до берега, щоб, мов збоченець, підглянути з-за кущів, як розкладаються ці обрубки.

Гарних днів уже не було. Не стало й легких вильотів. Був лише дошкульний дощ і похмурий, холодний туман, і льотчики вилітали тепер приблизно раз на тиждень, коли небо прояснялося. Ночами завивав вітер. Покарлючені, хирляві деревця скрипіли і стогнали, кожного ранку женучи думки Йосаріана, ще навіть півсонного, назад до кощавих ніг Малого Семпсона, які всіма цими темними, холодними, вітряними жовтневими ночами пухнуть і гниють безупинно, мов цокання годинника, під крижаним дощем на мокрому піску. Після ніг Малого Семпсона він починав думати про Сноудена, який жалібно скимлів, замерзаючи на смерть у хвостовому відсіку літака, ховаючи свою вічну, непорушну таємницю під стьобаним захисним бронежилетом, поки Йосаріан не закінчив обробляти й бинтувати помилкову рану на його нозі, а тоді раптом розплескав її по цілій підлозі. Ночами, намагаючись заснути, Йосаріан укладав список всіх, яких тільки знав, чоловіків, жінок і дітей, котрі вже пішли з життя. Він намагався пригадати всіх солдатів і воскресити образи всіх літніх людей, яких знав у дитинстві, — усіх тіток, дядьків, сусідів, батьків, дідусів та бабусь, власних і чужих, і всіх тих жалюгідних, одурених крамарів, які вдосвіта відчиняли свої маленькі запилюжені крамнички і, недотепи, працювали там до півночі. Всі вони також померли. Здавалося, кількість померлих лише зростає. А німці все воюють і воюють. Смерть невідворотна, припустив він і вже почав думати, що шансів вижити в нього немає.

Йосаріанові було тепло, коли настали холоди, завдяки чудовій грубці Орра, і він міг би й далі комфортно жити-поживати в своєму теплому наметі, коли б не спогади про Орра і коли б одного дня до нього не ввірвалася банда життєрадісних сусідів, що прибули з двома повними бойовими екіпажами, які полковник Каткарт замовив — і дістав менш ніж за сорок вісім годин — на заміну Малому Семпсону і Маквоту. Коли Йосаріан, стомлено доплентавшись додому після завдання, побачив їх у своєму наметі, в нього вирвався довгий, голосний, хрипкий зойк протесту.

Їх було четверо, і вони на славу розважались, помагаючи один одному ставити койки. Тупотіли, мов коні. Побачивши їх, Йосаріан тут же зрозумів, що вони нестерпні. Жваві, завзяті й невгамовні, усі вони дружили ще зі Штатів. Вони були просто немислимі.

Це були галасливі, самовпевнені, пустоголові повнолітні юнаки. Вони вже покінчали коледжі й позаручувалися з гарненькими, охайними дівчатами, чиї фотографії вже стояли на цементній полиці над грубкою Орра. Вони катались на моторних човнах і грали в теніс. Вони їздили верхи. Один з них уже раз переспав зі старшою жінкою. Вони мали спільних знайомих по всій країні й ходили до школи з кузенами один одного. Вони слухали репортажі про бейсбольні чемпіонати і дійсно цікавились результатами футбольних матчів. Самі недалекі, та бойовий дух мали високий. Вони раділи, що війна затягнулася і вони зможуть пізнати, що таке справжній бій. Вони вже майже розпакувалися, коли Йосаріан вигнав їх геть.

Про них просто не може бути мови, твердо роз’яснив Йосаріан сержантові Таузеру, а той з сумним виразом на жовтуватому конячому обличчі поінформував його, що новоприбулих офіцерів доведеться прийняти. Сержант Таузер не має права вимагати від штабу ще один шестимісний намет, коли Йосаріан живе у своєму сам-один.

— Я не живу сам-один, — надувся Йосаріан. — Там зі мною є небіжчик. Його звати Мад.

— Будь ласка, сер, — тяжко зітхнувши, благально мовив сержант Таузер і покосився на чотирьох новоприбулих офіцерів, які розгублено слухали їхню розмову по той бік входу. — Мада вбито під час нальоту на Орв’єто. Вам це відомо. Він летів поруч з вами.

— Тоді чому ви не заберете його речі?

— Бо він до нас не прибув. Капітане, будь ласка, не починайте все спочатку. Якщо хочете, можете переселитися до лейтенанта Нейтлі. Я навіть дам вам людей, щоб перенесли ваше майно.

Але покинути намет Орра означало б покинути самого Орра на поталу цій банді тупуватих офіцерів, які тільки й чекають, щоб там поселитися. Це не буде справедливо, якщо галасливим недоросткам, які прийшли на все готове, дістанеться найкращий намет на острові. Але такі правила, пояснив сержант Таузер, і Йосаріанові не залишалось нічого іншого, як звільняти їм місце, зиркаючи недобрим винуватим поглядом, і скрушно підкидати короткі поради, поки вони облаштовувались у його приватному просторі, як у себе вдома.

З такими гнітючими людьми Йосаріан ще ніколи не зустрічався. У них завжди був прекрасний настрій. Вони з усього сміялися. Вони прозвали його жартома Йо-Йо, повертались напідпитку серед ночі і, весь час незґрабно наштовхуючись один на одного і хихочучи, будили його, хоч і старалися не шуміти, а коли він, лаючись, сідав на койці і починав нарікати, вони закидали його ослячими викриками життєрадісної приязні. А йому щоразу кортіло їх всіх порубати на м’ясо. Вони нагадували йому племінників Дональда Дака. Вони побоювались Йосаріана і без упину докучали йому своєю настирною щедрістю і нестерпною готовністю робити для нього всілякі дрібні послуги. Вони були недбалі, легковажні, милі, наївні, самовпевнені, шанобливі і галасливі. Вони були тупоголові і не мали жодних нарікань. Вони були в захваті від полковника Каткарта, а підполковника Корна вважали дотепним. Вони побоювались Йосаріана, та анітрохи не боялися сімдесяти вильотів полковника Каткарта. Ця четвірка чистокровних телят тішилася життям і доводила Йосаріана до сказу. Як було пояснити їм, що він дратівливий старомодний дивак двадцяти восьми