Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Ми повернулись до Маямі й, коли народилась третя крихітка, найняли помічницю, що мала дбати про дітей. Дороті божилась, що більше не злигається з сумнівними відвідувачами, тож я дозволив їй знову співати в «Плас-Піґаль». Майже одразу все пішло за старою схемою — пияцтво, дебоші. Її регулярно нудило, і закінчилось усе тим, що вона знепритомніла і її відправили до шпиталю, де лікарі діагностували в неї початкову стадію гепатиту. Вона ледве оклигала і ще декілька тижнів після виписки перебувала під постійним наглядом лікаря. Між іншим, повернувшись зі шпиталю, вона тут-таки почала запевняти, буцімто лікар (на прізвище Сапфір, з НМБ [53] ) порадив їй знову піти працювати, щоб вона могла відволіктися від гнітючих думок про наші фінансові труднощі. Лікар, мовляв, також сказав, що коктейль-другий їй не завадить! Я був категорично проти цієї ідеї, тому вона підписала угоду (знову з «Піґаль») за моєю спиною. А тим часом роботи в місцевих готелях стало менше. Ми порадились, і я вирішив на кілька тижнів податися на заробітки в гори (у штаті Нью-Йорк). До цього ми з нею ніколи не розлучались, і, звичайно, на той час я ще не знав, з яким набродом вона водить товариство — із сутенерами, лихварями, лесбійками. Вони стали для неї символом «яскравого» життя. Коли я повернувся додому й побачив, якого одягу вона собі накупила — сорочок і костюмів, схожих на чоловічі, штанів-кюлотів, які в жінок певного штибу вважаються закличним сигналом, — терпець мені урвався. Відтоді моє життя стало пеклом на землі.

Через постійне зловживання алкоголем вона знову загриміла до шпиталю. Їй мали зробити операцію з видалення геморою, проте її печінка на той час була вже незворотньо роз’їдена, і в такому стані Дороті не ризикнули одразу оперувати. Вона пролежала в стаціонарі багато тижнів. Я щоночі проїжджав по двісті п’ятдесят кілометрів, аби бути з нею, коли у шпиталі починались години відвідин. Решту дня я присвячував господарству: фарбував наш будинок і все таке. А вона весь цей час тільки й думала про те, як піде від мене й заживе отим своїм «яскравим» життям. Після операції, все ще захмеліла від наркозу, вона мене не впізнала. Її одкровення були відразливі до нудоти, це була ницість найгіршого ґатунку. Я намагався її зупинити, пояснював їй, що це я і вона в лікарняній палаті, та до неї це не доходило. Вона почала вихвалятись тим, як усі ці роки водила мене за носа, «наче бовдура». Заради нашої малечі я ніколи не нагадував їй про цей інцидент, і я благав ***.

Коли вона почала одужувати, я знову завів мову про одруження, а вона сказала, що консультувалась зі священиком і він її буцімто запевнив: «Не турбуйся про шлюб, вони все одно Божі діти». Це геть не схоже на правду. Але, як я вже казав, вона хоче зробити собі рекламу на наших позашлюбних дітях. Вона навіть опустилась до того, що подала на розлучення, щоб звістку про це підхопили всі газети, а потім без усякого попередження домоглась того, щоб проти мене виписали заборонний ордер. Ще й підлаштувала все так, аби мені його вручили на Різдво, і я не зміг провести свято з дітьми. А напередодні Нового року, коли моїй донечці виповнилось два рочки, Дороті навіть не дозволила мені її побачити. Зате потім зателефонувала й почала розповідати, як весело вони тоді відсвяткували.

Пане Ро, запитайте кого хочете — всі люди, що обертаються у сценічних колах Маямі, розкажуть вам про мою щирість і відданість цій жінці. Але я більше так не можу. Ви, певно, знаєте, що в нашій місцевості індустрія нічних розваг — це жіноча вотчина, тож Дороті зуміла вижити мене з двох робіт. Вона постійно нахваляється, що зробить моє життя в Маямі нестерпним і змусить мене накивати звідси п’ятами, якщо я боротимусь за своїх дітей. Вона регулярно зникає з дому на день, два або й три. А я вже дожився до того, що цей світ став мені обридливим. Я не зможу спокійно дивитись на те, до чого ця жінка доведе моїх діточок. Перша моя спроба з усім покінчити була марною. Сподіваюсь, що вдруге все вийде. Щоб захистити моїх малят, мені довелось би й надалі терпіти їхню матір, а я краще постану перед Творцем і відповім за свій гріх, аніж зноситиму такі тортури. Я маю до вас останнє прохання: ознайомте, будь ласка, з цією історією всі можливі спілки й товариства, які могли б подбати про моїх дітей.

Помилуй, Господи, мою душу!

Джонні Моррісон

Передсмертний лист батька приголомшив Біллі. Юнак перечитав його декілька разів. Спочатку він не збирався вірити написаному, проте що ретельніше він вчитувався в цю оповідь, то сильніше хотів докопатись до істини. Згодом Біллі розповів письменникові про свою спробу перевірити факти.

З будинку своєї сестри в Логані Біллі зателефонував до Адвокатської колегії штату Флорида, щоб розшукати юриста, який вів справи Джонні Моррісона, та юнакові сказали, що той уже помер. Тоді Біллі зателефонував до бюро реєстрації цивільних станів і з’ясував, що там ніколи не видавали шлюбної ліцензії на ім’я Джонні Моррісона чи Джонні Зоранера.

Біллі надзвонював у різні місця і кінець кінцем вийшов на колишнього господаря нічного клубу, в якому працював Джонні. Нині той чоловік відійшов од справ, але в нього був