Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Плюшкін
Після безслідного знищення МГ Губченко зайнявся приготуваннями. Коли настає кінець світу, коли людство мусить загинути, бо саме воно є головною мішенню непідвладних розумінню сил, безглуздо боротися проти цих сил. Треба боротися за своїх близьких. У нього були донька і дружина. Якимось дивовижним збігом обставин він урятував їх від Заступа та його посіпак. Тепер треба було зробити все, щоб вони (і він з ними) вижили, коли настануть найстрашніші дні.
Губченко зайнявся своєю дачею. Придбав у бариг десять алюмінієвих бочок від мастила — по кубометру кожна. Щоб не привертати зайвої уваги, по одній перевіз їх на дачу й закопав у землю, влаштувавши замаскований, але зручний доступ. Придбав і обладнав у підвалі дизельний генератор. Передивився свій інструмент і докупив якнайякісніше — те, чого бракувало, й на заміну тому, що вже віджило. Прочистив димар старої залізної печі. Потім подумав, склав нову — кам’яну, щоб могла обігріти будинок узимку.
Ці приготування з’їдали весь час і всі ресурси. Завозив на дачу сіль, крупи, консерви, цукор…
— Що це з тобою сталося, — дивувалася дружина. — Просто на хом’яка якогось перетворився.
— Хай буде, — не дуже переконливо відповідав він.
Заліз у борги й придбав рушницю. Щотижня навідувався в мисливський магазин — щоразу інший — і купував набої — різні. І шрот, і картеч, і жакани.
А життя тривало. Дружина вийшла на пенсію, донька знову закохалася — в Павлушу. Павлуша був нічогенький, дебелий і вродливий. І начебто добрий. Втім, МГ вже не було, тож нічого детальнішого про нову доньчину пасію Губченко довідатися не міг. За рік вони одружилися, Павлуша став приїздити на їхню дачу і спочатку мовчав, а потім якось увечері за чарочкою, сидячи навпроти Губченка й немилосердно чухмарячи під столом покусані комарами ноги одну об одну, немов хотів у туалет, пошепки звернувся до тестя:
— А скажіть мені чесно, тату. — Він називав Губченка татом, а тещу — мамою. Не сказати б, що це дратувало, спершу навіть приємно було, але згодом почало переслідувати відчуття, ніби це нещиро. Та й яка може бути щирість: батько ж у людини один. І мати одна. Але що ж… Губченко не переймався — традиція, знаєте.
Отож спитав:
— А скажіть мені чесно, тату… Ви щось знаєте, правда?
— Ну, як тобі сказати, — не зрозумів Губченко запитання. — Дещо знаю, звичайно. Школу ж закінчив, інститут…
— Ні, ви розумієте, про що я.
— А про що?
— Про майбутнє. Щось буде погане?
Першою думкою Губченка було: хлопець із контори Заступа. Не силоміць, так через доньку. Дякувати Богу, було темно, тож він міг не боятися, що обличчя викаже його наполоханість.
— Майбутнє… — повільно промовив він, закурюючи. — Яке вже в мене майбутнє. Це вам з Оленкою треба про нього думати.
Зять налив горілки в чарки. Пауза вийшла природньою і невимушеною.
— От ми ж про нього й думаємо. Хотіли дитину заводити…
Він простягнув чарку, дзенькнули й випили. Потім закусили. І Губченкові стало дуже-дуже погано. Гидко й страшно. Захотілося тут-таки підвестися й піти на берег. Там вибрати дерево й повіситись. Але що це змінить?
— Не нагулялися ще? — Губченко вдався до банальності.
Вони вирішили почекати, хоч зять і зачаїв образу — це було видно. Тесть йому не довіряє, — так він, мабуть, вирішив. Якби ж йому можна було пояснити, що це інше, що воно інакше називається!
Лот Мафусаїлович
Телевізор щороку розповідав про настання нової пандемії, і серце Губченка стискалося. То пташиний грип, то свинячий, то легенева чума десь у Китаї або Чернівцях… Він бачив, як починалася паніка, і розумів, що це тільки квіточки.
Він вийшов на пенсію, майже зовсім переселився на дачу, випробовуючи її в зимовому режимі експлуатації, навесні робив якісь ремонти…
А коли почалася справжня пандемія, її стрімкість і всеосяжність перевершили навіть його очікування. Він не встиг перевезти родину на дачу. Донька пішла волонтеркою в лікарню, а сам він захворів одним із перших. І був одним із перших, хто вижив. Однак потім за це одужання довелося заплатити надто високу ціну. Принаймні так він усе це сприймав годі, так розумів і потім — завжди.
Він утратив дружину й доньку. Навіть не був упевнений, що обидві вони загинули. Просто зникли з його життя. Жінка пішла з дому, ображена його підозрами. Доньку вбив один із пацієнтів, запідозривши, що вона його хоче отруїти ліками. Принаймні так Губченку розповіли. Знайти її тіла він не зміг. Він шукав свою жінку, з якою прожив хай непросте, але довге життя, в якому було багато доброго й не дуже, яку він (тепер це було цілком зрозуміло) дуже кохав; він шукав її так довго, як це тільки було можливо за тих умов суцільного безладу, масового бандитизму і взаємної ненависті всіх до кожного. Шукав скрізь, куди міг проникнути, пробратися, прорватися… Одного разу на Байковій вулиці, заваленій мертвими тілами (в перші тижні їх іще звозили ближче до цвинтаря), Губченко зустрів Павлушу, який так само, як і він сам, напевне, шукав… Ну ясно, кого. Розмовляти з тестем Павлуша не схотів, навіть на привітання не відповів.
Якби Галя була жива, вона й сама вже зрозуміла б, що він не винен. Усі ті підозри — то була хвороба. Це казав не вождь, а хвороба вождя. Якщо вона не повернулася, отже, її немає. Така була логіка, та хто ж до неї дослухається! Він усе одно шукав. І не знайшов.
Губченко знав, що цю розплату він заслужив. І ще знав, що вони — донька і дружина — не заслужили. Вони стали невинними жертвами. Як, власне, і решта людства. Кожен окремо був невинною жертвою. Всі разом — заслужили. Такого висновку дійшов Губченко через багато років. Уже після того, як на Землі майже не стало людей.
Паніка. Він і раніше знав, що її не минути. Але й уявити собі не міг, як це — коли не один, не група, не натовп, а — всі. Надто швидко розвивалася епідемія. Вже через два тижні після перших випадків люди перестали ходити на роботу. Тоді ж перестав надходити у квартири газ, погасла електрика… Ширилися чутки про вибухи на електростанціях, про пожежних-паліїв, про міліціонерів-грабіжників, лікарів-убивць. Потім паніка припинилася. Кожен зрозумів, що все залежить тільки від нього. І почалося найстрашніше. Одного разу Губченко сам бачив самотній танк на вулиці. Схоже, крім механіка-водія в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер», після закриття браузера.