Читати книгу - "Янтарне скло"

дихання вчастилося. Вона ніколи не відвідувала американських гірок чи якогось подібного атракціону, але якби знала, що це таке, то напевно впізнала б відчуття, що стиснули її груди. Вони водночас хвилювали й лякали дівчину, однак вона й гадки не мала про причину всього цього. Ці відчуття все не припинялися, навіть посилювалися, наче дедалі більше частин її тіла піддавалося їм. Їй ніби дали ключ від величезного будинку, про який вона нічого не знала, будинку, зведеного всередині неї, й коли вона повернула ключ, то почула, як десь у темряві попереду відчиняються інші двері, і крізь них до приміщення потрапляє світло. Дівчина сиділа, тремтячи та стиснувши руками коліна, і боялася навіть дихнути. Тим часом Мері повела далі:

— І, гадаю, саме на цій вечірці — а може, й на якійсь іншій, це не важить — ми вперше поцілувалися. Це трапилося в саду, зсередини линула музика, однак серед дерев було тихо та прохолодно. Все моє тіло жадало його так, що я відчувала біль, і я бачила, що він почувається так само, але ми, здавалося, були надто боязкими, щоб ворушитися. Проте потім хтось із нас таки ворухнувся, і буквально наступної миті — це сталося так раптово, що мені в голову йде лише аналогія із квантовим переходом — ми вже цілувалися. О, це було краще, ніж Китай — це був рай! Після цього ми зустрічалися не більше п'яти разів — його батьки переїхали кудись, і потім я його вже не бачила. Це був такий чудовий час, і він промайнув так швидко… Але він був, і я пам'ятала його. Тож я таки побувала в Китаї.

Найдивовижнішим було те, що Ліра достеменно розуміла зміст слів Мері, хоча ще півгодини тому вона не мала про те, що описувала жінка, щонайменшого уявлення. А всередині неї стояв, очікуючи на її прихід, той пишний будинок із відчиненими дверима та залитими світлом кімнатами.

— Тож о пів на десяту за столиком ресторану в Португалії, — не помічаючи, що з Лірою щось відбувається, продовжувала Мері, — хтось передав мені шматок марципана, й усі ці спогади повернулися. І я спитала себе: чи насправді я збираюся провести решту свого життя, так і не відчувши всього цього ще раз? Я подумала, що таки хочу поїхати до Китаю, адже він повний скарбів, дивин, загадок і радості.

А ще я подумала: кому буде краще від того, що я відразу повернуся до готелю, прочитаю свої молитви, сповідаюся священику та дам зарік більше ніколи не піддаватися спокусі? Хтось стане щасливішим від того, що я буду нещасливою? І відповідь надійшла миттєво: «Ні, не стане». Ніхто не розізлиться, не засудить мене, не благословить за те, що я була Гарною дівчинкою, не покарає за порочність. На небі нікого немає. Хто знає, вмер Бог чи його взагалі ніколи не було — у будь-якому разі я почувалася вільною та самотньою й не знала, була я того вечора щасливою чи нещасною, але сталося щось дивовижне. І всі ці зрушення були спричинені шматочком марципана, що потрапив до мого рота — я навіть Не встигла проковтнути його. Смак марципана — спогади — обвал почуттів… Коли я нарешті проковтнула його та подивилася на чоловіка по той бік столу, то зрозуміла: він знає, що зі мною щось сталося. Я не могла відразу розповісти йому про свої відчуття: вони були надто дивними й інтимними. Але трохи пізніше ми пішли на прогулянку берегом моря: було темно, теплий морський вітерець увесь час ворушив моє волосся, й Атлантика поводилася дуже добре — біля наших ніг розбивалися маленькі спокійні хвильки… І я зняла з шиї розп'яття та кинула його в море. І все скінчилося… Ось так я порвала з чернецтвом.

— А той чоловік — це він здогадався про давні черепи? — спитала Ліра.

— Та ні! Черепами займався доктор Пейн, Олівер Пейн. Він з'явився в моєму житті набагато пізніше. Того чоловіка а конференції звали Альфредо Монтале, він був зовсім іншим.

— А ви з ним цілувалися?

— Цілувалася, — зізналася жінка, — але не того разу, а деякий час по тому.

— А чи важко вам було залишити лоно церкви? — поцікавився Віл.

— У певному сенсі важко — мій учинок розчарував багатьох людей. Буквально всі, від ігуменів і ченців до моїх батьків, засмутилися й ще тривалий час докоряли мені… Мені здавалося, ніби саме від мене залежала якась річ, у котру вони всі пристрасно вірили, і я не справдила їхніх сподівань. Але в іншому сенсі зробити це було дуже легко, адже мої дії були осмисленими. Я вперше робила щось таке, що було потрібно всьому моєму єству, а не якійсь його частині. Тож деякий час я почувалася самотньою, але потім звикла до цього.

— Ви з ним одружилися? — спитала Ліра.

— Ні, я ніколи не була одруженою. Я жила з одним чоловіком — не Альфредо, з іншим. Я прожила з ним десь чотири роки, і мою родину це компрометувало. Однак потім ми вирішили, що нам обом буде краще, якщо ми не житимемо разом. Отже, наразі я самотня. Чоловік, із яким я жила, любив скелелазіння, він навчив мене підніматися на скелі та любити гори, і… А ще в мене з'явилася робота. Власне кажучи, вона в мене й була. Тож я самотня, але це мене влаштовує — якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— А як звали того хлопця? — запитала Ліра. — Із дня народження?

— Тім.

— І яким він був?

— Яким? Милим… Це все, що я пам'ятаю.

— Коли я вперше зустріла вас в Оксфорді, — промовила Ліра, — ви сказали мені, що однією зі причин того, що ви стали вченим, було те, що вчені можуть не думати про добро та зло. А чи думали ви про це, будучи черницею?

— Гм… Ні, не думала. Але я знала, що я повинна думати: те, чого вчить мене церква. А коли я займалася наукою, мені доводилося думати про інші речі, тож сама я, можна сказати, ніколи не обмірковувала питання добра і зла.

— А тепер? — спитав Віл.

— Гадаю, тепер я просто змушена про це думати, — сформулювала свою думку Мері.

— А коли ви припинили вірити в Бога, — розпитував жінку Віл, — чи перестали ви також вірити в добро та зло?

— Ні. Але відтоді я вже не вірила, що в зовнішньому світі є сили добра та сили зла, та почала вірити, що добро та зло — це позначення для людських дій, а