Читати книгу - "Постріл із глибин"

інші автори. Щоб дізнатися більше з цієї теми, спочатку прочитайте роботу Такмана — це варто зробити вже тільки заради його яскравого стилю. Найбільш сучасне дослідження цієї теми подані у Boghardt, «Zimmermann Telegram» (2012) та Gannon, «Inside Room 40» (2010). ">[772]: треба передати те повідомлення в руки американців, але водночас захистити таємницю Кімнати 40. Удавшись до певних махінацій, Холл зробив копію телеграми, наче її одержав у Мексиці працівник телеграфної станції — так складалося враження, що британці отримали її за допомогою звичайних шпигунських методів. Двадцять четвертого лютого 1917 року міністр закордонних справ Британії офіційно передав повний переклад телеграми американському послові Пейджу.

Вільсон хотів негайно оприлюднити текст, але секретар Лансінг відмовив його від цього, бо спочатку треба було переконатися, що повідомлення справжнє. Вільсон погодився зачекати.

Того ж дня стало відомо, що пасажирський лайнер «Лаконія» затопили коло узбережжя Ірландії двома торпедами. Серед пасажирів були мати й дочка з Чикаго. Едіт Ґалт Вільсон була знайома з ними обома.

Вільсон і Лансінг прийняли рішення неофіційно передати текст телеграми в агенцію Associated Press, і вже вранці 1 березня 1917 року ця новина з’явилася на перших шпальтах американських газет. Скептики відразу ж проголосили телеграму фальсифікацією британців, чого й боялися Лансінг і капітан Холл. Лансінг очікував, що Циммерман заперечуватиме все і Сполучені Штати будуть змушені розкрити джерело інформації або ж зберігати мовчання та закликати народ довіряти президентові.

Але Циммерман здивував. Другого березня, у п’ятницю, під час прес-конференції він особисто підтвердив, що дійсно відправив таку телеграму. «Визнавши правду, — писав Лансінг, — він припустився неймовірно грубої помилки, як для людини, що влаштовує міжнародні змови. Сама по собі телеграма була дурістю, але ще більшою дурістю було визнання її справжності»[773].

Розкриття інформації про те, що Німеччина хотіла залучити Мексику до своїх союзників, пообіцявши частину території США їй у винагороду, уже саме по собі сильно роз’ятрило ситуацію, але новини неділі, 18 березня, тільки погіршили становище: німецькі субмарини затопили ще три американські кораблі без попередження. (Загальний світовий злам тільки посилювався через народне повстання в Росії — так звана Лютнева революція, яка 15 березня змусила царя Миколу II зректися трону. Газети наступного дня рясніли повідомленнями про заворушення на вулицях тодішньої столиці Росії Петрограда.) У настроях американського народу почалися фундаментальні зміни. Преса тепер закликала до війни. Історик Барбара Такмен описала це так: «Усі ці газети пристрасно виступали за нейтралітет, аж доки Циммерман не випустив стрілу і не поцілив просто в нейтралітет, який упав на землю, наче мертва качка»[774].

Секретар Лансінг був щасливий: «Дякувати Богу, нарешті американський народ готовий до війни з Німеччиною»[775], писав він в особистій нотатці, дещо кровожерливій. «На це може піти два чи три роки, — писав він. — Може, навіть п’ять років. Це може коштувати життя мільйону американців, а може — п’яти мільйонам. Як би довго це не тривало, скільки б людей не загинуло — ми маємо пройти через це. Я сподіваюсь і вірю в те, що президент буде дивитися на це так само».

Двадцятого березня 1917 року Вільсон зібрав свій кабінет і запитав у кожного про його точку зору. Один за одним члени кабінету висловили свою думку. Усі погодилися з тим, що настав час війни. Багато хто вважав, що між Америкою й Німеччиною вже й так ішла війна. «Я, мабуть, говорив пристрасно, бо президент попросив мене говорити тихіше, щоб у коридорі мене не почули»[776], — писав Лансінг.

Коли всі висловилися, Вільсон подякував, але не залишив жодного натяку на те, як збирається вчинити.

Наступного дня він надіслав у Конгрес запит на особливе засідання 2 квітня. Свою промову він готував заздалегідь, друкуючи її на своїй портативній машинці Hammond. Айк Гувер, церемоніймейстер, казав іншому робітникові Білого дому, що, судячи з настрою Вільсона, «у своїй промові в Конгресі він дасть Німеччині жару. Ніколи не бачив його більш сварливим. Він не при собі, погано почувається й страждає на головний біль»[777].

Щоб уникнути витоку інформації, Вільсон попросив Гувера особисто віднести промову в типографію вранці 2 квітня. Того самого дня стало відомо, що німецька субмарина потопила ще один американський корабель «Ацтек», із яким загинуло двадцять вісім американців. Вільсон сподівався виголосити промову після обіду, але через різні справи в Конгресі на засідання його викликали лише ввечері. Він вийшов з Білого дому о 20:20. Едіт вирушила в Капітолій на 10 хвилин раніше.

Почався весняний дощ, м’який та запашний. Вулиці сяяли декоративними ліхтарями на Пенсильванія-авеню. Уперше в історії будівлі було освітлено купол Капітолію. Міністр фінансів і зять Вільсона Вільям Макаду пізніше згадував, як підсвічений купол «урочисто й велично виділявся на тлі темного мокрого неба»[778]. Незважаючи на дощ, сотні чоловіків та жінок вишикувались уздовж вулиці. Вони з непокритими головами похмуро спостерігали за машиною президента, що повільно рухалася вулицею в оточенні кінної охорони. Було зрозуміло, що саме має статися. Копита коней ритмічно стукали бруківкою, надаючи процесії поховальної атмосфери.

Вільсон прибув до Капітолію о 20:30. Тут виставили додаткову кавалерійську охорону, агентів таємної служби, службовців міської поліції та поштмейстерів. За три хвилини спікер проголосив: «Президент Сполучених Штатів». Велика зала вибухнула оплесками та привітаннями. Усюди, наче пташині крила, майоріли маленькі американські прапорці. За якісь дві хвилини шум ущух, і Вільсон зміг розпочати промову.

Вільсон говорив прямо та спокійно — його манера вже була добре відома громадянам країни, і слухачі часто говорили про нього як про професійного оратора. У голосі не було ані натяку на те, про що він збирався попросити Конгрес. Спочатку він