Читати книгу - "Хмари"

- знов почав Радюк. - Тим часом од начальства з Петербурга доручено в Києві скласти й зготувать школьні українські книжки для народних шкіл на українській мові. Ми станемо й тут до помочі й зготуємо гуртом усі популярні книжки для народу на українській мові по всіх науках, як це зробили чехи, як це вже давненько зроблено в Англії. Поділім між собою усі науки та й понаписуємо коротенькі книжечки про кожну науку для народу. Розстараємось грошей, - тоді видамо книжечки для народу.

Піднявсь гомін та клекіт. Дехто почав робить цю діляницю складання книжечок між молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось навіть силування й накидання декому такої роботи. Одні намагались, другі одмагались. Хазяїн і старі дідичі слухали цю всю тяганину байдужно, пасивно, хоч і нічого не мали й нічого не говорили проти того. Їх очевидячки тільки цікавила новина цієї справи, й досі нечувана й небачена ними на віку.

- Що ж ти візьмеш? Яку науку береш собі для просвіти народу? - спитав молодий Дунін-Левченко в Кованька.

- Я візьму на себе анекдоти; візьму й ладен дати в цьому засвідчення на папері, бо я маю до цього хист, - поважно обізвавсь Кованько.

- Та, певно, фельєтони жартів? - додав Радюк.

- Атож! це саме личить мені, ще й дуже припало мені до ­вподоби... Давайте й справді будемо смішить ваших сільських "хахлів та хахлушок", оті очіпки та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонів, що ті очіпки та очкури, усякі дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це буде найцікавіша книжка й найбільше матиме читальників.

Кованько, як і міщани та купчики в Києві, вже дуже зневажав селян, дражнив їх "хахлами", гордував ними й піднімав на смішки, як і міщани, ставлячи себе без міри вище од селян, одрізняючи себе од селян, як щось вже інше й без міри вище од селюків.

- А справді, ця книжка мала б найбільше читальників навіть в містах, - знехотя й несамохіть вискочило з уст в хазяїна. - Українські анекдоти - це цікава сила. Це наші народні "Декамерони", [103] тільки ще не позаписувані.

- Одже тобі все смішки та жарти, - обізвавсь Радюк, - може, ще скажеш, щоб тобі платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони?

- А чом би пак і ні! І то гроші! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти й декамерони й переважу вас усіх: передніше од усіх вас вистараюсь на просвітника. От побачите! - говорив Кованько. - Я виграю, а ви програєте.

- Одже ж ти не тямиш гаразд ні нашої ідеї, ні сільської темноти та нужди. Ти тільки гальма для нас і в цей час, і гальмуватимеш нашого культурного воза й далі, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до берега, ще, чого доброго, й сам підеш за водою, - сказав Радюк, вже роздратований і сердитий на Кованька.

- Ой, борони боже, щоб я пішов "за водою"! Я не хочу топиться в Дніпрі. Топись собі сам, коли твоя добра хіть.

- Ти, здасться, з тих, що самі не підуть "за водою", але од нетямучості та так, з доброго дива, ладні пустить "за водою" народну просвіту й рідний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вітер, - сказав Радюк і одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнів блиснув в його карих очах.

- Цього Кованька треба б вимкнуть зовсім з нашого кружка, - промовив стиха один студент.

- І варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й сміяться, - жартував Кованько.

- То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрі зуби маєш, - обізвавсь Радюк вже зовсім сердито. - Ти ніби оце бабляєшся в жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи.

- А як же то я животітиму на світі без цього дурного органа? - жартував Кованько. - Тоді нас і справді не тільки євреї та панки, але й кури та горобці задзюбають.

- Ви, городяни, не тямите поезії села та народної поезії. В вас в місті є тільки поезія Житнього базару, усяких крамниць та поезія березових віників в лазні. Міщани, купці та прикажчики вже бундючаться перед селянами. В вас нема народу, а тільки "хохли, очіпки та хохлуші", - сказав Радюк.

- Та поезія "березової каші", цебто різок в усяких майстрів для своїх челядників, - сказав один молодий гість.

- Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, - обізвавсь один молодий студент, київський дідич-католик, Перетяткевич. - Де вже де, а в нас, на Західній Україні, доконечно нам самим треба заходжуватись коло народної просвіти, бо в нас здебільшого дідичі, хоч і українці родом, але звуть себе поляками, їх ідеали та мрії шугають не вдома, не на Україні, а десь інде, поза Україною. Ці дідичі та полупанки на Україкі та в Галичині не дадуть і шага на народну просвіту.

- Це правда, але просвітність повинна бути загальною для всіх. Ще двісті років передніше в Києві Феофан Прокопович устами свого "Псалмисти, сиріч дяка" сказав, що вчити треба всіх загалом, чи міщан, чи мужичків, бо просвіта повинна буть загальна й для всіх приступна. Тільки потім, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботні читання й для євреїв, - сказав Радюк.

- Та ці старомодні псалтирники й самі не підуть на твої читання, бо вважатимуть їх за трефні, некаширні, - сказав Кованько, не втерпівши з жартами, - вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви.

- В містечках це може й буть, але в місті жиди трохи просвічені, то, певно, й підуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвіти, - сказав молодий Дунін-Левченко.

- Та вони й самі ставлять себе окроми, самі одрізняються од нас, а не ми од їх, - сказав Кованько.

- Але просвіта колись згодом порозгороджує ті загати та опрічні загороди й залучить їх до спільної праці в українському суспільстві, - сказав Радюк.

- Ти, як я бачу, ідеаліст