Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

аби я пішов до Ґондору з цією Річчю — з Річчю, яка потьмарила розум твоєму братові силою пожадання? Яких нещасть накоїть вона в Мінас-Тіріті? Хочеш, аби було вже два міста — два Мінас-Морґули, — які вишкірятимуться одне до одного через мертву пустку, у якій залишиться тільки тлін?

— Такого я не хотів би, — сказав Фарамир.

— Тоді що ти накажеш мені робити?

— Не знаю. Та я не хотів би, щоби ти йшов на смерть чи на муку. Не думаю, що Мітрандір обрав би той шлях.

— Але Ґандальфа не стало, тож я мушу йти тим шляхом, який мені пощастить знайти. Проте часу на тривалі пошуки ми не маємо, — відказав Фродо.

— О, жорстокий жереб і безнадійна виправа! — мовив Фарамир. — Але бодай не забувай моєї перестороги: стережися свого провідника, Смеаґола. Він уже вбивав раніше. Це я теж прочитав у ньому.

Капітан зітхнув.

— Отож, так ми зустрілись і попрощалися, Фродо, сину Дроґо. Тебе не варто втішати улесливими словами — я не сподіваюся побачити тебе ще раз котрогось дня попід цим Сонцем. Але нині ти йдеш із моїм благословенням тобі й твоєму народові. Перепочинь трохи, доки готують їсти... Я залюбки дізнався би, як цей повзучий Смеаґол став одержимий Річчю, про яку ми говорили, та як він утратив її, проте не докучатиму тобі. Якщо ти, попри будь-яку безнадію, повернешся-таки до земель живих, ми ще раз перекажемо один одному наші історії, сидячи при стіні на сонці та сміючись із минулих гризот, — тоді й повідаєш мені це. А доти чи до якогось інакшого часу, в який не здатні зазирнути навіть Видючі Камені Нуменору, прощай!

І Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відхиливши завісу, вийшов до печери.

Розділ 7

Мандри до роздоріжжя

родо та Сем повкладалися на своїх ліжках і трохи полежали мовчки, доки люди остаточно прокинулись і розпочалася буденна праця.

За якусь часину гобітам принесли води, а потім провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир розділив із ними трапезу. Він не спав од вчорашньої битви, проте втома не позначилася на ньому.

Поївши, всі підвелися.

— Нехай голод не турбує вас у дорозі, — сказав Фарамир. — Харчів у вас негусто, тож я наказав покласти у ваші торбини невеликий запас їжі, який годиться мати кожному мандрівникові. Води вам теж не забракне, доки йтимете Ітілієном, але не пийте зі жодного потоку, що витікає з Імлад-Морґулу — Долини Живої Смерті. А ще я мушу розповісти вам ось що. Повернулись усі мої розвідники та спостерігачі — навіть ті, котрі прокралися ледь не до самого Мораннону. Всі вони виявили дивну річ. Земля довкола неначе спорожніла. На дорозі немає нікого, ніде не чути ні стукоту копит, ні звуків ріжків, ані бриніння тятиви. Над Безіменною Землею нависла вичікувальна тиша. Не знаю, що це нам віщує. Та час стрімко наближається до страхітливої розв'язки. Гряде буря. Поспішайте, доки можете! Якщо ви вже готові, то рушайте в путь. Сонце невдовзі підніметься понад мороком.

Гобітам принесли їхні клунки (трохи важчі, ніж раніше), а також два міцні посохи зі шліфованого дерева, підбиті залізом, із різьбленими навершями, крізь які було протягнуто плетені шкіряні ремінці.

— Я не маю підхожих подарунків, аби вручити їх вам у час розставання, — мовив Фарамир, — але візьміть оці патериці. Вони служитимуть тим, хто мандрує чи продирається крізь нетрі, вірою і правдою. Їх використовують люди з Білих Гір; хоча ці було припасовано до вашого зросту і наново підбито. Зроблено їх із прекрасного дерева лебетрон, яке люблять усі ремісники Ґондору, і наділені вони властивістю знаходитись і повертатися. Нехай же ця їхня властивість не зрадить вас у Темряві, до якої ви прямуєте!

Гобіти низько вклонилися.

— О ласкавий наш господарю, — мовив Фродо. — Ельронд Напівельф казав мені, що дорогою я стріну друга, таємного та несподіваного. Проте я не сподівався спіткати на цьому шляху такі дружні почуття, які виявив до нас ти. Однак це сталось — і зло обернулося на велике добро.

Аж от гобіти були готові рушати в путь. З якогось закутка чи зі сховку привели Ґолума, й він, здавалося, почувався краще, ніж раніше, хоча тримався близенько біля Фродо й уникав Фарамирового погляду.

— Вашому провідникові слід зав'язати очі, — сказав Фарамир, — але тебе і твого слугу Семвайза я звільню від цієї повинності, якщо захочете.

Ґолум вискнув, скорчився й учепився за Фродо, коли люди підійшли до нього, щоби зав'язати очі; тому Фродо сказав:

— Зав'яжіть очі нам усім, і мені — найпершому, — тоді, можливо, він зрозуміє, що ніхто не бажає йому зла.

На тому й зійшлися. Потім вивели всіх трьох із печери Геннет-Аннун. Проминувши коридори та сходи, вони відчули подих ранку, свіжий і запашний. Пройшли ще трохи вгору зі зав'язаними очима, далі поволі спустились униз. Нарешті Фарамирів голос наказав, аби їм відкрили очі.

Мандрівники знов опинилися попід шатром лісу. Гомону водоспаду не було чути, бо від ущелини, в якій біг потік, їх тепер відмежовував довгий, звернений на південь схил. На заході крізь гілля дерев пробивалося світло, ніби світ там зненацька закінчувався і його край виходив лишень у небо.

— Тут наші шляхи остаточно розійдуться, — сказав Фарамир. — Якщо прислухаєшся до моєї поради, то наразі не звертай на схід. Іди прямо — так тебе ще багато верст захищатиме лісовий покров. З заходу від тебе тягнеться кряж, за яким місцевість переходить у розлогі долини: іноді несподівано та різко, іноді ланцюгом пологих пагорбів. Тримайся поблизу цього кряжу й узлісся. На початку мандрівки ти, гадаю, можеш простувати вперед і за дня. Ця земля снить примарним спокоєм, і на коротку часину все зло тут завмерло. Нехай тобі щастить якомога довше!

Нахилившись, він обійняв гобітів за звичаєм свого народу і, поклавши руки їм на плечі, поцілував кожного в чоло.

— Ідіть, і нехай буде з вами добра воля всіх добрих людей!

Гобіти доземно вклонилися. Фарамир повернувся і, не озираючись, пішов до двох охоронців, котрі стояли трохи осторонь. А малі подорожні дивувалися, як швидко рухалися ці вдягнуті в зелене люди, котрі ледь не вмить зникли з очей. Ліс, де стояв Фарамир, здавався тепер порожнім і моторошним, ніби то просто розвіявся сон.

Фродо зітхнув і таки