Читати книгу - "Аутсайдер"

Щойно двигун «рема» прогрівся, Джек увімкнув пічку, і стало краще. Біль у нижній половині тіла почав угавати. Зашийок і досі пульсував, мов остання паскуда, і коли чоловік потер там рукою, на долоні лишились пластівці відмерлої шкіри. Він було подумав, що, може, цей біль у зашийку — наслідок звичайного, справжнісінького сонячного опіку, а решту він собі нафантазував. Психосоматика, як ті срані мігрені благовірної. А чи може психосоматичний біль виривати тебе з міцного сну? Джек не знав, та знав, що гість, який ховався за душовою шторкою у ванні, був реальний, а з такими речами краще не гратися. Треба робити точно так, як сказав гість.

Плюс Ралф-Бляха-Андерсон, Джек уже давно на нього мав зуб. Містер Присуду-не-маю, якого усувають від справ, а Джека витягають із рибальської відпустки… у цьому й була суть малого Ралфі, і срати хотів Госкінз на це лайно про адміністративну відпустку. Ралф-Бляха-Андерсон був тою причиною, через яку він, Джек Госкінз, опинився в тауншипі Кеннінґ, а не у своїй маленький хатині на березі, де міг дивитися DVD і пити горілку з тоніком.

Коли Джек повернув біля білборда («ЗАЧИНЕНО, СТЕЖТЕ ЗА ОГОЛОШЕННЯМИ»), його пройняв раптовий здогад: Ралф-Бляха-Андерсон міг його туди послати навмисно! Може, він знав, що там чекатиме гість і що цей гість зробить. Малий Ралфі уже довгі роки хотів позбутися Джека, і якщо прийняти це за основу, то головоломка скла­далася ідеально. Беззаперечна логіка. Тільки малий Ралфі не сподівався, що чоловік із татуюванням може його підставити.

Госкінз бачив три варіанти, як увесь цей пиздець може скінчитися. Імовірно, що гість знищить отруту, яка наразі курсує системою Джека. Це по-перше. Якщо річ у психосоматиці, то зрештою воно само собою мине. Це по-друге. А ще ймовірно, що хвороба справжня і гість не зможе її забрати. Це по-третє.

З містером Присуду-не-маю буде покінчено, який би варіант не випав. Це Джек пообіцяв собі, а не гостю. Андерсон піде на той світ, і решта посунуть за ним. Під чисту. Джек Госкінз, Американський снайпер.

Він під’їхав до закинутої каси й оминув залізний ланцюг. Вітер, певно, вляжеться, коли зійде сонце, і температура вже відчутно піднімалася, але ще дмухало, перестеляло шари дрібного пилу, і це було добре. Можна було не перейматися, що докучники помітять його сліди. Тобто якщо вони таки приїдуть.

— А як не приїдуть, ти мене полікуєш? — спитав він. На відповідь не сподівався, але вона прийшла.

«О так, будеш як новенький».

Це справжній голос чи його власний?

А чи не байдуже?

  2

Джек проїхав повз похилі будиночки для туристів і замислився, кому може заманутися витратити чималу суму, щоб пожити біля, по суті, діри в землі (добре, що хоч сама назва місця не вводила в оману). Що, нема куди поїхати? У Йосемітський парк? Чи до Великого каньйону? Навіть «Найбільший у світі моток мотузок» [250] кращий за діру в землі десь у Сухій-і-Пильній-Дупі, штат Техас.

Як і за минулої поїздки, він припаркувався біля службового сараю, узяв із бардачка ліхтарик, потім дістав із кофра «вінчестер» і коробку набоїв. Набив кишені патронами й рушив було стежкою, але тоді повернувся назад і направив промінь у запилюжене вікно в ролетних дверях сараю. На випадок, як там лежить щось корисне. Нічого не виявилось, але від побаченого він усе одно всміхнувся: брудна малогабаритна автівка, може, «хонда» чи «тойота». На зад­ньому склі стояло гасло: «МІЙ СИН — ПОЧЕСНИЙ УЧЕНЬ СТАРШИХ КЛАСІВ ФЛІНТ-СІТІ!» Отруєний чи ні — рудиментарні детективні навички ще працювали. Гість тут точно був. Він дістався сюди з Флінт-Сіті на цій, без сумніву, викраденій машині.

Джеку поліпшало, він навіть зголоднів — уперше відтоді, як з-за шторки показалась ота татуйована рука, тож він повернувся до вантажівки і ще раз порився в бардачку. Врешті Джек докопався до пачки крекерів з арахісовим маслом і півзгортка антациду «Тамз». Не сніданок чемпіонів, але краще, ніж нічого. Джек подався стежкою, наминаючи «Набзи» й несучи «Вінні» у лівій руці. Пасок був, та якщо перекинути гвинтівку через плече, натиратиме шию. Може, навіть до крові. Кишені, важкі від набоїв, перекочувалися та бились об ноги.

Він зупинився біля вицвілого вказівника з індіанцем (старим вождем Ва-ху, який виголошував, що Керолін Аллен смоктала його червоний хер), і йому сяйнула ще одна думка. Якщо хтось під’їде побічною дорогою до туристичних будинків, то побачить його «рем», який стоїть біля сараю. І щось запідозрить. Джек хотів було піти його переставити, а потім вирішив, що дарма непокоїться. Якщо докучники приїдуть, то припаркуються біля головного входу. Щойно вони вийдуть роззирнутися, він відкриє вогонь зі своєї снайперської позиції на верхівці пагорба, і поки вони збагнуть, що відбувається, вкладе двох або навіть трьох. Решта розбіжаться, як курчата під час грози. Він їх поцілить, докучники й поховатися не встигнуть. Не варто хвилюватися, що вони там побачать біля туристичних хатинок, бо містер Присуду-не-маю і його друзі з парковки нікуди не виберуться.

  3

У цій темряві, бодай і з ліхтариком, підніматися на пагорб було небезпечно, і Джек не поспішав. До всіх проблем йому ще тільки бракувало впасти й щось собі зламати. Коли він дістався свого оглядового майданчика, на небо вже просотувалися перші нерішучі промені. Джек присвітив ліхтариком на вила, які він тут учора залишив, потягнувся до них і раптом відсахнувся. Він сподівався, що то не якесь зловісне знамення прийдешнього дня, але ситуація була по-своєму іронічна, і навіть за теперішніх обставин Джек оцінив гумор.

Він приніс вила, щоб боронитися від змій, і зараз одна така лежала біля й частково на інструменті. Гримучник, і немаленький, справжній монстр. Джек не міг його пристрелити, куля тільки поранила б це кляте створіння, і тоді змія напевно на нього накинеться, а на ногах лише кросівки, бо він полінувався купити в Тіппіті чоботи. Також — потенційний рикошет, що може серйозно його поранити.

Він узяв гвинтівку за кінець руків’я й повільно посунув дулом уперед, скільки дотягувався. Підчепив дрімотного гримучника і високо підкинув його через плече, поки той не встиг уповзти. Огидний виплодок приземлився на стежку футів за двадцять, згорнувся й затріскотів — наче на землю намистини просипалися. Джек схопив вила, ступив уперед і пристрахнув. Гримучник ковзнув у щілину між двома валунами й пропав.

— Правильно, — сказав Джек. — І не повертайся. Це моє місце.

Він улігся й подивився в оптичний приціл. Ось парковка з примарними жовтими лініями, ось ветха сувенірна крамничка, ось забитий вхід до печери зі збляклим, проте читабельним оголошенням: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МЕРІСВІЛЛСЬКОЇ ДІРИ».

Тепер лишається тільки чекати. Джек вмостився й саме так і вчинив.

  4

«До дев’ятої ранку — нічого», — сказав Ралф, але вже о п’ят­надцять хвилин по восьмій вони всі сиділи в «Індіанському кафе». Ралф, Гові й Алек замовили по стейку з яєчнею. Голлі відмовилася від стейка, але вибрала собі омлет із трьох яєць і картоплю по-селянськи, і Ралф задоволено відмітив, що вона з’їла все до останнього шматочка. На Голлі знову був піджак