Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

– І ви геть нічого не знаєте про його подальшу долю?

— Ні.

— Може, хоч приблизно уявляєте, де його шукати?

— Ні.

— Бодай якийсь натяк, ключ, що допоміг би мені?

— Ні. Скажіть, а цей мотор справді такий неймовірно цінний?

— Його вартість не можна означити жодними цифрами.

— Дивно… Знаєте, колись, через кілька років, як ми переїхали з Вісконсину, я запитала в чоловіка, що сталося з тим винаходом, який він так вихваляв. Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Нічого».

— Чому?

— Він більше нічого мені не сказав.

— Може, пригадаєте когось із колишніх працівників «Двадцятого сторіччя», які могли знати цього молодого інженера? Його друзів?

— Ні, я… Заждіть! Заждіть, здається, я дещо пригадала. Спробую допомогти вам знайти одного з його друзів. Не знаю, як його звуть, але пам’ятаю його адресу. Дивна історія. Зараз я вам усе поясню. Якось увечері, коли ми вже тут мешкали років зо два, чоловік почав кудись збиратися, а мені теж потрібна була машина, і він попросив забрати його після вечері з ресторану на залізничному вокзалі. Він не сказав, із ким вечерятиме. Під’їхавши до вокзалу, я побачила його в товаристві двох чоловіків. Один із них був молодий і високий, а другий — літній, але дуже приємний зовні. Я навіть зараз могла б їх упізнати, таких неможливо забути. Помітивши мене, чоловік із ними попрощався. Вони пішли на платформу, поїзд уже підходив. Показавши в бік хлопця, чоловік сказав: «Бачиш? Ото і є помічник, про якого я тобі розповідав». «Видатний винахідник?» — запитала я. «Саме він».

– І все? Більше він нічого вам не сказав?

— Нічого. Це було дев’ять років тому. А минулої весни я поїхала в гості до свого брата в Шаєнн. Якось він повіз мене на тривалу прогулянку. Ми заїхали в дику місцину в самісінькому серці Скелястих гір, і вишли біля якоїсь кав’яреньки, щоб попоїсти. За прилавком стояв сивочолий чоловік. Поки він готував для нас сандвічі й каву, я весь час його роздивлялася. Здалося, що я його знаю, але не могла зрозуміти, звідки. Коли ми вже від’їхали звідти на кілька кілометрів, я пригадала. Тому вирушайте туди. Кав’ярня розташована в горах трохи західніше від Шаєнна, на вісімдесят шостому шосе, поблизу невеличкого промислового селища мідеплавильного заводу «Леннокс». Хоч як це дивно, я переконана, що за кельнера там був добродій, якого я бачила на залізничному вокзалі разом із молодим кумиром свого чоловіка.

Кав’ярня притулилася на самісінькому верхів’ї довгого і складного підйому. Скляні стіни яскраво вилискували на тлі скель і сосен, що хвилястими шерегами спускалися назустріч призахідному сонцю. Внизу вже було темно, але в кав’ярню досі пробивалося тьмяне світло — немов тиха сутінкова калюжка.

Сидячи в куточку при шинквасі, Даґні дожовувала сандвіч.

Нічого смачнішого вона досі не куштувала. Сандвіч складався з найпростіших інгредієнтів, але підібрані вони були неймовірно майстерно. Поруч двоє робітників закінчували поратися зі своєю вечерею; вона чекала, коли вони підуть, роздивляючись кельнера.

Чоловік був стрункий і високий; його ніби огортав серпанок шляхетності. Він чудово б уписувався в інтер’єр старовинного замку. Але, хоч як це дивно, така шляхетність була доречна і тут, у цій кав’ярні. Біла куртка на ньому здавалася фраком. Рухи були впевнені, як у майстра, — легкі й чіткі. Сухе обличчя і сиве волосся напрочуд гармонували з холодною блакиттю очей, але ця сувора ввічливість приховувала ледь вловну глумливу нотку, яка зникала, щойно її помічали.

Повечерявши, робітники розплатилися, залишили чайові та й пішли собі. Вона спостерігала, як господар прибирав після них тарілки, як клав у кишеню білої куртки монети, як точними і вивіреними рухами протирав стійку. Потім обернувся і ніби випадково поглянув на Даґні. Але вона не сумнівалася, що він зауважив нью-йоркський костюм, модельні туфлі на високих підборах, сам образ жінки, яка не звикла марно гаяти часу; холодні пильні очі відверто промовляли — він чудово розуміє, що його остання клієнтка нетутешня. Він чекав, що вона сама пояснить причину свого візиту.

— Як бізнес? — озвалася вона.

— Досить погано. Наступного тижня мають прикрити ливарню Леннокса, тому мені теж доведеться звідси їхати, — відповів він чистим і професійно-душевним голосом. — Іще не вирішив.

— Але що робитимете?

— Хтозна. Може, відкрию гараж чи осяду в якомусь містечку.

— Не варто! Не варто змінювати фах такому чудовому майстру. Ви мусите й далі куховарити.

Його рот скривила дивна усмішка.

— Ви справді так вважаєте? — дещо напружено запитав він.

— Ще б пак! Чи не думали створити свій бізнес у Нью-Йорку? — він здивовано подивився на Даґні. — Я цілком серйозно. Можу запропонувати вам місце на великій залізниці, працюватимете у вагоні-ресторані.

— Може, поясните причину такої дивної пропозиції?

Вона взяла з тарілки сандвіч, загорнутий у білу паперову серветку.

— Ось одна з причин.

— Дякую. А решта?

— Навряд чи ви жили колись у великому місті, інакше б знали, як складно там знайти компетентну людину на будь-яку посаду.

— Я знаю про цю проблему.

— Справді? Тоді ви мене розумієте. Як ви поставитеся до роботи в Нью-Йорку з окладом десять тисяч доларів на рік?

— Ніяк.

Даґні остовпіло поглянула на нього, бо вже передчувала була чудову перспективу відкрити і винагородити майстра.

— Ви, мабуть, не зрозуміли мене, — тільки й спромоглася сказати.

— Ні, я вас добре зрозумів.

– І відмовляєтеся?

— Так.

— Чому?

— Це моя особиста справа.

— Але навіщо вам нидіти тут, якщо можна знайти собі кращу роботу?

— Я не шукаю кращої роботи.

– І вам не хочеться заробляти більше?

— Ні. А чому ви так наполягаєте?

— Бо ненавиджу, коли люди розтринькують власний хист!

Він розважливо і щиро відповів:

— Я теж.

Те, як чоловік промова цих два слова, примусило Даґні відчути з ним якийсь глибокий зв’язок; несподівано вона порушила власний неписаний закон: ніколи нікому ні на що не скаржитися.

— Мене вже від них нудить! — і злякалася свого голосу, що зірвався раптом на крик. — Я шукаю людей, які по-справжньому вміють робити те, за що взялися!

Притиснувши руку до очей, вона намагалася погамувати задавнений відчай, якого сама не хотіла визнавати; Даґні й гадки не мала про його справжні масштаби і про те, стільки нервів забрали в неї всі ці пошуки.

— Даруйте, — стиха мовив власник кав’ярні. Він не вибачався, а по-справжньому співчував.

Даґні звела очі, чоловік усміхнувся, і вона зрозуміла, що ця усмішка покликана розірвати зв’язок, що виник між ними: в його реакції відчувалася прихована глумливість. Він мовив:

— Щось