Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

бідні, такі занедбані ним тепер дзвони — Жакеліну, Марію, Тібо, — Квазімодо цієї ночі зійшов на вишку північної башти і звідти, поставивши на покрівлю щільно закритий потайний ліхтар, став дивитися на Париж. Ніч, як ми вже казали, була дуже темна. Париж, за тих часів майже зовсім не освітлюваний, здавався невиразним нагромадженням якихось чорних масивів, тут і там перерізаних білястими закрутами Сени. Квазімодо побачив світло лише у вікні однієї віддаленої будівлі, невиразні й похмурі обриси якої вимальовувалися високо над покрівлями, десь біля Сент-Антуанеької брами. Там, очевидно, теж хтось не спав.

Блукаючи своїм єдиним оком по цьому туманному нічному краєвиду, дзвонар відчував незрозумілий неспокій і був увесь час насторожі. Ще кілька днів тому він помітив, що навколо Собору, не зводячи очей з притулку молодої дівчини, безперестанку сновигають якісь лиховісні фігури, і йому спало на думку, що проти бідолашної втікачки, можливо, є змова.

Він гадав, що народ її ненавидить так само, як і його, і через те незабаром щось має статись. Охоплений тисячею підозрінь, він чатував на своїй дзвіниці, мов відданий пес, і, як каже Рабле, «мріяв у своїй мріяльні».

Вивчаючи величезне місто своїм єдиним оком, яке, немов у нагороду за каліцтво, природа обдарувала такою зіркістю, що воно заміняло майже всі інші відсутні у нього органи чуття, Квазімодо раптом помітив: контури набережної мають дещо незвичайний вигляд, йому здалося, ніби там відбувається якийсь непевний рух, і лінія парапета, що чорніє над сріблястим фоном води, стала вже не такою прямою й непорушною, як по інших набережних, а колихається, немов річковий зиб або море голів під час руху юрби.

Це видалося йому дивним. Він подвоїв увагу. Здавалося, рух відбувається в напрямі Сіте. Тим часом ніде не було видно жодного вогника. Якийсь час рух відбувався на набережній; згодом він поволі спав, наче те, що рухалося, увійшло всередину острова; потім він припинився зовсім, і лінія набережної знову стала прямою й нерухомою.

Квазімодо не знав, що й думати, а тим часом рух знову виник на вулиці Парві, яка врізується в Сіте перпендикулярно до фасаду Собору богома-тері. Нарешті, хоч як було темно, він побачив: з цієї вулиці з'явилася голова колони, і майдан миттю заповнила юрба. У темряві не можна було розрізнити нічого, крім того, що це — юрба.

У цьому видовищі було щось жахливе. Прагнучи сховатись у темряві, дивовижна процесія намагалася додержувати цілковитої тиші. І все ж вона не могла не шуміти зовсім, чутно було глухе тупотіння ніг. Проте звуки не досягали слуху нашого глухого, і величезна юрба, яку він ледве міг бачити і якої, — дарма що вона хвилювалася й рухалась так близько від нього, зовсім не чув, — юрба ця справляла на нього враження мовчазного невідчутного й оповитого млою збіговиська мерців. Йому привиджувалося, що на нього насувається туман, у якому йдуть люди, і він немов бачив, як тіні ворушаться в цьому тумані.

Тоді його знову огорнули сумніви, і в голові знову майнула думка про можливість замаху на циганку. Він невиразно відчув, що насувається грізна небезпека. І в цю небезпечну хвилину він швидко зрозумів становище, чого важко було сподіватися від цього неповороткого розуму. Чи варто будити циганку? Може, влаштувати їй втечу? Але в який спосіб? Вулиці сповнені людьми, а за Собором річка. Немає ні човна, ні виходу. Залишалось одне: не порушуючи сну Есмеральди, впасти мертвим на поролі Собору, але опиратися доти, доки наспіє допомога, якщо тільки вона наспіє. Прокинутись, щоб прийняти смерть, бідолашна завжди встигне. Схваливши таке рішення, він став придивлятися до «ворога» вже спокійніше.

Юрба на Соборному майдані, здавалося, збільшувалась щохвилини. Проте, вирішив він, вона додержує цілковитої тиші, бо ж вікна на майдані й на вулиці залишаються зачиненими. Раптом блиснуло світло і, коливаючи вогняними язиками, над головами замиготіло сім чи вісім запалених смолоскипів. І тоді Квазімодо виразно бачив на паперті жахливе, схвильоване стовпище обідраних чоловіків і жінок, озброєних різаками, серпами, косами, списами, вістря яких миготіли тисячами відблисків. Тут і там, наче роги на потворних головах, стирчали вила. Квазімодо невиразно пригадав цю юрбу; йому здалося, ніби ще кілька місяців тому, коли юрба оголошувала його папою блазнів, він уже бачив ці обличчя. Якийсь чоловік, тримаючи в одній руці смолоскип, а в другій ломаку, виліз на тумбу й, здавалося, виголошував промову. Після цього химерна армія відразу перешикувалась, немовби оточуючи Собор. Квазімодо взяв ліхтар і зійшов на площадку між баштами, щоб краще розглянути те, що відбувається внизу, і придумати спосіб оборони.

Дійшовши до головного порталу Собору, Клопен Труйльфу справді вишикував своє військо до бою. Не сподіваючись на опір, він, проте, як розсудливий полководець, прагнув зберегти такий порядок, який дав би йому змогу гідно зустріти несподівану атаку нічного патруля або дозору. І він розташував свої загони так, що тому, хто глянув би на них згори й здаля, вони нагадали б римський трикутник у битві під Екномом, «свиню» Александра Македонського або знаменитий клин Густава-Адольфа [268]. Звернена однією своєю стороною до Божого притулку, а другою до вулиці Сен-П'єр-о-Беф, основа цього трикутника, перетинаючи вихід з вулиці Парві, упиралася в глиб майдану. Клопен Труйльфу, разом із князем циганським, нашим другом Жеаном і кількома найодчайдушнішими волоцюгами, став при вершині цього трикутника.

Наскоки, подібні до того, який обідранці мали намір вчинити на Собор богоматері, у середньовічних містах не були великою рідкістю. Того, що ми звемо тепер «поліцією», тоді не було. По найбільш багатолюдних містах і особливо по столицях єдиної центральної влади не існувало. Феодалізм дуже химерно побудував ці велетенські міста-общини. Місто являло собою скупчення сили-силенної окремих феодальних володінь, що поділяли його на окремі частини різноманітної форми й величини. Звідси безліч найсуперечливіших порядків, тобто, власне, ніякого порядку. У Парижі, приміром, незалежно від ста сорока одного ленного володаря з правом стягати податки, було ще двадцять п'ять володарів, які, починаючи від єпископа Паризького з його ста п'ятьма вулицями й кінчаючи настоятелем Нотр-Дам-де-Шан, у якого їх було чотири, мали, крім того, право судової влади. Усі ці феодальні законники визнавали свого сюзерена-короля тільки номінально. Усім належало право стягати шляхове мито. Усі почували себе господарями. Людовік XI, цей невтомний трудівник, широко й наполегливо заходившись руйнувати феодальний лад (що його згодом в інтересах королівської влади дбайливо відновляли Рішельє [269] й Людовік XIV і в інтересах народу остаточно знищив Мірабо), — владно, наперекір усім, видав два-три укази, якими для всіх визначалися обов'язкові правила. Так, наприклад, у