Читати книгу - "Марія Стюарт"

позиції людяності, а чи політичної вигоди. З погляду моралі страта Марії Стюарт лишається цілком непрощенним актом: усупереч усьому міжнародному праву в мирний час утримували королеву сусідньої держави, потай підготували пастку й найпідступнішим чином штовхнули її до неї. Але так само не можна спростувати, що з дер­жавно-політичної позиції усунення Марії Стюарт було для Англії слушним заходом. Адже в політиці вирішує — на жаль! — не право, що стоїть за якимсь заходом, а його успіх. У страті Марії Стюарт успіх у політичному розумінні постфактум схвалює цю смерть, бо вона забезпечила Англії та її королеві не заворушення, а спокій. Сесіл і Волсінґем правильно оцінили реальну рівновагу сил. Вони знали, що іноземні держави завжди почуватимуться слабкими перед справді сильним урядом і поблажливо й боязливо дивитимуться на його насильство і навіть злочини. Вони слушно обрахували, що світ не збуриться через ту страту, і справді: фанфари помсти з Франції і Шотландії зненацька замовкли. Генріх III не розірвав, як погрожував, дипломатичних відносин з Англією і так само, як тоді, коли йшлося про порятунок живої Марії Стюарт, не послав, щоб помститися за мертву, жодного солдата через Ла-Манш. Звичайно, він звелів відправити в соборі Матері Божої Паризької гарну жалобну месу, а поети написали кілька елегійних строф, але на цьому Марія Стюарт для Франції була скінчена і забута. В шотландському парламенті трохи погаласували, Яків VI одягся в жалобне вбрання, а невдовзі знову скакав на подарованих волею Єлизавети конях у супроводі хортів, яких вона прислала, задовольнявся ловами й далі був найзручнішим сусідом, якого мала коли-небудь Англія. Тільки іспанський король Філіп Повільний зосередився і спорядив Армаду. Але він стоїть сам, а проти нього — щастя Єлизавети, належне до її величі, як і в кожного славетного володаря. Ще до початку битви шторм розбив Армаду, і на цьому зазнав краху й віддавна спланований напад Контрреформації. Єлизавета остаточно перемогла, а Англія зі смертю Марії Стюарт вистояла проти своєї найбільшої небезпеки. Часи оборони минули, тепер могутня Англія може посилати свої флоти через океани в усі закутки землі й напро­чуд вправно поєднувати їх у світову імперію. Зростає багат­ство, в останні роки життя Єлизавети квітне нове мистецтво. Королевою ще ніколи не захоплювалися дужче, не любили й не шанували її більше, ніж після її найгіршого вчинку. З каміння суворості та неправоти завжди вибудовували найбільші державні споруди, фундаменти завжди скріпляли кров’ю; неправота в політиці завжди належить тільки переможеним, а історія залізною ходою ступає через них далі.

Щоправда, синові Марії Стюарт ще судилося випробувати терпіння, бо не одним стрибком, як мріяв, дістався він на англійський трон, не так швидко, як сподівався, отримав ціну за свою продажну поблажливість. Він змушений — найтяжча мука для честолюбця — чекати, чекати й чекати. П’ятнадцять років, майже стільки, скільки його мати перебувала в ув’язненні в Єлизавети, він змушений бездіяльно куняти в Единбурзі й чекати, чекати, чекати, аж поки нарешті скіпетр випав із ­похололої руки старої жінки. Пригнічено сидить він у своїх зам­ках у Шотландії, часто їздить на лови, пише трактати про релігійні й політичні питання, але головна його робота — довге, пусте і дратливе чекання на певну новину з Лондона. Довго немає її. Здається, ніби пролита кров суперниці оживила жили Єлизавети. Після смерті Марії Стюарт вона стає дедалі сильніша, дедалі впевненіша, дедалі здоровіша. Тепер уже минулися її безсонні ночі, гарячковий неспокій сумління, від якого вона страждала місяці та роки, ніколи не здатна вирішити, він угамувався завдяки спокоєві, дарованому віднині її країні та життю. Ніщо земне вже не наважується претендувати на її трон, і навіть смерті ця ревнива жінка ще протиставить палку енергію, навіть їй не дає своєї корони. Сімдесятирічна жорстка й непоступлива жінка не хоче вмирати, цілими днями тиняється по палацу, з кімнати до кімнати, не лежить у ліжку, не сидить у кімнаті. Єлизавета борониться страхітливо й велично, щоб не лишити кому-небудь на землі місце, за яке так уперто й нещадно боролася.

Але нарешті настає її година, нарешті смерть у затятій боротьбі повалила неподатливу, але ще хриплять легені, ще б’ється, хоча мляво і дедалі млявіше старе, свавільне серце. Під вікнами чекає з осідланим конем посланець нетерплячого спадкоємця з Шотландії на певний ухвалений знак. Адже одна придворна дама Єлизавети пообіцяла кинути перстень тієї самої миті, коли королева випростає ноги. Чекати доводиться довго. Посланець марно поглядає вгору; стара королева, що так і лишилася старою панною і спровадила чимало залицяльників, ще й смерть не підпускає до свого тіла. Нарешті, 24 березня, рипнула шибка, жіноча рука похапцем висунулася назовні, упав перстень. Посланець одразу вискакує на коня, мчить без перепочинку два з половиною дні до Единбурґа, цей гін уславився на довгі роки. Тридцять сім років тому лорд Мелвілл мчав з Единбурґа до Лондона повідомити Єлизаветі, що Марія Стюарт привела на світ сина, не менш гарячково, ніж тепер уже інший посланець мчав в Единбурґ до того сина повідомити, що смерть Єлизавети подарувала йому другу корону. Адже шотландський король Яків VI став тієї миті нарешті ще й англійським королем, нарешті Яковом I. У сина Марії Стюарт обидві корони поєдналися назавжди, згубна боротьба протягом багатьох поколінь скінчилася. Історія часто йде темними і кривими шляхами, але зрештою завжди набуває історичного сенсу, необхідність зрештою завжди утверджує своє право.

Яків I із задоволенням улаштувався в палаці Уайт-холл, про який його мати мріяла як про свій. Нарешті він позбувся фінансового клопоту, а його честолюбство охололо; його думки спрямовані тепер на задоволення, а не безсмертя. Він часто їздить на лови, залюбки відвідує театр, і там — це єдине добро, за яке його можна вихваляти — став покровителем такого собі Шекспіра та інших гідних честі письменників. Слабкий, ледачий і необдарований, без ніякої духовної благодаті, властивої Єлизаветі, без сміливості й палкості романтичної матері, він простодушно править спадщиною обох жінок-ворогів: те, чого обидві жадали з пекучою напругою душі та розуму, дісталося в руки йому, що терпляче чекав, без боротьби. І тепер, коли Англія і Шотландія об’єднані, можна й забути, що шотландська королева й англійська королева занапащали одна одній життя ненавистю і ворожнечею. Жодна з них не має правоти, і жодна — неправоти, смерть повернула їм обом однаковий статус. Тож тепер вони, що так довго стояли одна проти одної, можуть спочити одна коло одної. Яків I звелів перенести з урочистими смолоскипами тіло матері з цвинтаря в Пітерборо, де вона лежала самотня, немов