Читати книгу - "Холодний Яр"

Роблю заклопотану міну.

— Ну, бачте, може воно і так, але нас вислав штаб дивізії зліквідувати власне банду Вернигори...

— То непорозуміння...

— Можливо... Зараз, я поговорю з комполка...

Відводжу „дядька“ до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.

— Справа така. Підете зо мною назустріч вашому начальникові, пояснити йому справу і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії — хай там роблять, що хотять. На себе брати відповідальности — не хочемо.

— Та хай вже й так... Кажу, тільки — аби без жертв обійшлося... Бо і вас потім за те не похвалять...

— Чи загін висилає вперед роз’їзди?

— Переважно — ні. Пощо? Чотири аґенти ще звечора вперед поїхали... Ну і ми вперед виїхали... А вдвічі стільки аґентів — тил та боки охороняє... — Додає задоволено аґент — мовляв — бач як у нас добре поставлено!..

За півгодини, у лісі почулася пісня кінноти... „Ой гук мати гук“... Тачанки наготовили кулемети. Як загін наблизився — виходжу з агентом до завороту дороги. Вглядівши нас, начальник спинив відділ і під’їхав до нас з незадоволеною міною.

— Що сталося, Лисий?

Аґент рухнув бровами і руками.

— Сталося непорозуміння, товариш начальник... Будьоновці приняли нас за банду, ну і... прислідили... Тепер ми оточені — сімсот кіннотників у лісі... Кажуть, щоб ми здали зброю, до вияснення...

„Вернигора“ глянув по лісі.

— Як оточені?

Прикладаю руку до шапки:

— Так є — оточені. Прошу переконатися...

Закладаю в рот пальці і посилаю в ліс умовний свист. Начальник вилаявся і зліз з коня.

— Чи не можна б без комедій?! Ви хто такий?

Витягаю документ.

— Ад’ютант 84 кавполка.

— До ста чортів! Та ж ви у Криму недавно були!..

— Були... Тепер вся 11 дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.

— Так от що, товаришу... Як бачу — то мій аґент вже вам щось трохи пояснив... Не потребуєте тягнути сюди червоноармійців, щоб потім непотрібно язиками плескали. Ось мій документ. Я уповноважений ВУЧЕКА — Алов. Можете переглянути — і можемо собі розминутися — кожний в свою дорогу.

По-між деревами виткнулися перші кіннотчики наших лав. Загін заворушився. Начальник нервово глянув на своїх.

— А чорт! Я й забув!.. Сєнька! Саринь на кічку! — Раз — два! За коротку хвилинку, дванадцять добровольців з останньої стоянки — були обезброєні і пов’язані. Начальник крикнув своїм злізти з коней і стояти спокійно.

— Це я сказав пов’язати бандитів, що пристали до мене. Отже, товариш ад’ютант — ви зробили дурницю. Та пропало... Де командир полка?

Під’їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і поясняю в чому справа. Хмара пхикає...

— Документ... Що документ?!.. У Махна он кожний бандит має документ, що він чекіст...

Алов нахмурився.

— Числіться з словами, товаришу! Це — вам нічого не каже? — ткнув пальцем у якусь формулку із літерів і цифр на ріжку посвідчення.

— Ні. Не каже.

— Ну, звичайно, до Криму хіба вам не вислали і мене, ідіоти, не повідомили про вас, щоб порозумітися...

— Ну — коротше — як ми із цього положення вийдемо?

— Здайте зброю, відведем вас до штабу дивізії, — як що ви дійсно чекісти, а не бандити — там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю — і його виконую.

— А де штаб?

Хмара назвав село.

— Але ж учора там не було ніякого штабу!.. Про вас то я вже знав...

— Штаб сьогодні мав туди перейти.

— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.

— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здав зброю, бо накажу роззброїти силою.

Наша лава вже щильно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.

Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукали чекістів — питаю Алова, що як він, росіянин з прізвища, а такі промови у селах по „хахлацьки“ висмалював.

— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українськи говорять... Тут, товаришу, самий „цвіт“! З цілої України, ВУЧЕКА — найвірніших комуністів позбирала... Матроси... Шахтарі...

Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана — мавзер. Витягнув із кешені бравнінґ.

Хмара крикнув до хлопців, щоб пов’язали всім руки. Алов скипів:

— Пощо?! Що ви думаєте нас пішки гнати чи що?!

— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядкуватися! Руки назад!

Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів — дав зв’язати руки.

— Ви ще за цим пожалієте... — Просичав багровий від злости.

— Можливо... — буркнув Андрій, стягаючи руки аґентові, що „вів переговори“. Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв’язати їм руки! — крикнув вже по-українському.

Алов — зніяковів.

— Тож бандити!..

— Для кого бандити — для нас свої...

— Що за дурні жарти?!

— Звичайні собі партизанські жарти... Маємо честь представитися „батьку Вернигора“... Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюєм... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні...

Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумівши — зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався...

Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах — що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти...

При загоні чекістів, було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців.

В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі „петлюрівські контр-революціонери“ із сіл, що в них „батько Вернигора“ — „Петлюрі дорогу промощував“...

Зв’язаних по парі чекістів, повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв’язуючи, розрізаючи шаблями та кинджалами жупани й широкі штани...

По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп — пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач — „батько Вернигора“.

У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаровари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться. Із кишень Алова, перемандрували в мою „ад’ютантську“ сумку штамп та кругла