Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Пан вирішив оголосити мене улюбленицею?
Ігор здійняв обличчя й втупився в її очі, в яких буквально стрибали бісенята:
– Яка ж ти їдуча, Лєрка!
Дівчина сміхотнула:
– Цілих чотири роки я вчилась у найголовнішого з їдучості по факультету, – вона спустила на нього погляд, оцінюючи ковзнувши ним по його обличчю, – а, може, й по університету. Не знаю, не з’ясовувала.
Він криво осміхнувся:
– Та ти вже прийшла такою на курс!
– Наклеп! – пирхнула вона. – Я, як на крилах, летіла на першу лекцію. Уся така – одухотворена, біла й пухнаста… майже у прямому сенсі цих слів. А дехто взяв й обдав мене не добрими словами, розбудивши тим самим темну сторону моєї наймилішої особистості.
Ігор скептично хмикнув:
– Як легко виявилось розбудити твою темну сторону.
– Мабуть, – Лєра покосилась на нього, – у когось був гучний будильник.
Він зустрівся з нею поглядом, і його руки мимоволі зімкнулись навколо неї щільніше: близькість цього незносного створіння перевертала в ньому все, що тільки можна було перевернути. Він стійко тримався усі чотири роки, та варто було обставинам штовхнути дівчину йому до рук, як він втратив увесь свій хвалений контроль. І річ була не в гормонах, пристрастях, закоханості… Ні. Вона значила для нього на багато більше… А, точніше, все. Йому й самому було незрозуміло, чому так сталося. Хоча у подібних випадках законів не існує: вони просто відбуваються, і, якщо хтось знаходить цьому факту обґрунтування, значить, він з ним не стався насправді.
Та й не хотів Ігор щось обґрунтовувати, докопуватись до причин того, що відбулось, чи препарувати свої почуття. Якщо присутність у твоєму житті однієї конкретної людини робить тебе щасливим, то чи варто з’ясовувати – чому?
– Тобі погано зі мною? – зараз він був серйозним, як ніколи.
Питання, схоже, захопило Лєру зненацька, і у цей момент вона напружено його осмислювала, судячи з розгубленого виразу обличчя.
– Лєр, – він подивився їй в очі, – питання нескладне, насправді.
– Так, – погодилась вона, – та з підґрунтям.
Ігор похитав головою, сміючись:
– Боїшся опинитись у пастці?
Дівчина криво усміхнулась:
– Який сенс вже боятись, коли я й так в ній?
– Так ти відповіси? – наполягав він.
– Я знаю, куди ти клониш: якщо скажу, що добре, то про яку свободу я лопочу? Якщо – погано, то чому я з тобою?
Ігор торкнувся губами її вилиці:
– Ніколи не мав сумніву з приводу твоїх розумових здібностей. За винятком, – він запобіг її обуренню, – одного єдиного, за який я вже вибачився. Але, – він знов здійняв на неї погляд, – ти не відповіла.
Лєра втупилась в нього:
– Безглузде, насправді, питання. Особливо для такого аналітика, як професор Колвін. Чи ти підозрюєш мене у фальші? – тепер вже вона була цілком серйозна.
Він ткнувся лобом у її ключицю:
– Хотів почути від тебе.
– О-о-о, – потягла вона смішливо, – чоловіче самолюбування.
Ігор скинув голову догори й трохи куснув її за підборіддя:
– Угу, – мугикнув він, – тобі теж, до речі, приємно це чути. Так скажеш?
Лєра схилилась над ним та, м’яким ніжним цілунком торкнулась його губ. Легким, ледь відчутним доторком – мов птаха крилом змахнула – вона змусила все його нутро звернутись у неймовірний вузол. Він мимоволі зімкнув руки навколо дівочої талії ще міцніше, притискуючи дівчину до себе, та обрушувати пристрасть на її губи не хотілось: було в цих, майже невинних доторках щось, що вкарбовувало їх до його пам’яті намертво так, що він зміг би згадати кожне окремо. Лєркине дихання лоскотало його щоку, й він обережно дихав ним, боячись навіть поворухнутись, щоб не злякати мить… Мить швидкоплинного щастя: того – простого, не хитрого, яке й стає частиною великого. Хотілось завмерти у ньому, щоб продовжилось якомога довше…
Ще один ледь вловимий цілунок, і губи Лєри – теплі, манкі́, бажані – голосно прошепотіли:
– Треба щось додати?
І Ігор не втримався, вп’явшись зі стогоном в її шию – диво, що не зубами. Йому дорого коштувало втихомирити клекіт, що рвався з його грудей зовні, та уткнувшись лобом у Лєркине плече, ледве прохрипів звідти:
– Обіцяй ніколи не зникнути з мого життя.
Лєра запустила п’ятірню в його волосся, куйовдячи його:
– Я ж обіцяла: рік за чотири. Тож, Ігоре Дмитровичу, вас чекають цілих шістнадцять років веселощів! – сміхотнула вона.
Він здійняв голову, влітаючи у синьо-зелені вири, що смішливо плескотались у глибині нахабних очей, й тяжко зітхнув:
– Готовий підняти ставки. Як щодо: рік за двадцять?
Брови дівчини ошелешено зметнулись:
– Певен, що ми стільки житимемо?
– Якщо пообіцяєш, доведеться напружитись.
Лєра хижо усміхнулась:
– Добре. Буду змінювати плани та вмикати креативність на повну. Це ж скільки всього вигадати треба?!
Він потер перенісся й похитав головою:
– Поки ти вигадаєш, може, згадаємо про маскарад? Чи, – він замислився, – ну, його?
Дівчина трохи відсторонилась і, з виразом легкого засудження, помахала пальчиком у нього перед носом:
– Хтось обіцяв мені свято, якщо я нічого не плутаю.
Ігор торкнувся поцілунком вказівного перста:
– Не плутаєш. Обіцяв. Тож, ідемо.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.