Читати книгу - "Хіллер , Arachne "

Ліліан кивнула, погоджуючись, але в її думках панувала сум'яття. Вона бачила, що Хенкс правий. Але щось у глибині душі змушувало її вірити, що за всім цим стоїть щось більше. Можливо, Хіллер мав рацію у своєму безумстві. Можливо, вона мала зрозуміти його раніше.

Хенкс увімкнув двигун, і машина рушила з місця, залишаючи за мокрим асфальтом і той дах, на якому Хіллер залишив її наодинці з її думками.

- Що тепер? - спитав Хенкс, переключаючись на діловий тон. — Патрулюватимемо далі чи повернемося до відділу?

Ліліан трохи зволікала. Їй хотілося взяти паузу, але щось нагадувало, що Хіллер не зупиниться. Чи не сьогодні. Чи не зараз.

- Ні, - відповіла вона, рішуче дивлячись на нього. — Ми маємо продовжувати. Ми щось упустили, і я не хочу чекати, поки він зробить наступний хід. Давай оглянемо район та перевіримо, що кажуть камери. Хіллер десь тут. І ми знайдемо його, навіть якщо доведеться патрулювати всю ніч.

Хенкс усміхнувся, похитавши головою.

- Ти вперта, Ліл. Але це гаразд. Гаразд, погнали.

Машина помчала мокрими вулицями міста, залишаючи за собою водяні бризки. Ліліан вдивлялася у вікна, намагаючись не проґавити жодної деталі. Місто продовжувало жити своїм життям, не підозрюючи про похмуру гру, що розгортається на його тіньових вулицях. Але Ліліан знала одне: ця ніч ще не закінчена.

Хенкс, не звертаючи уваги на дрібний дощ, що ковзав лобовим склом, вів машину крізь туман вулиць. Ліліан сиділа поруч, нервово постукуючи пальцями по своєму стегні. Звук дощу і монотонний шурхіт шин мокрою дорогою накладали дивну тишу на їхню коротку розмову. Але в цій тиші було місце для роздумів — тим більше, що Ліліан ніяк не могла позбутися відчуття, що втрачає щось важливе.

— Ти колись думала, навіщо він це робить? — несподівано промовив Хенкс, порушивши роздуми Ліліан.

Вона підняла на нього погляд, примруживши очі.

- Що саме? Вислизає від нас чи... робить з усього це гру?

- Грає, Ліл. І не просто із тобою. Він грає з усіма нами поліцією, системою. Це більше, ніж просто прості злочини. Він має якусь мету, і вона далеко не така проста, як здається на перший погляд.

Ліліан кивнула, але у глибині душі вона вже це відчувала. Хіллер відрізнявся від інших злочинців. Він був хижаком, але в його діях завжди був якийсь сенс, начебто за кожним його кроком ховалася не лише хитрість, а й філософія.

— Я знаю, — нарешті відповіла вона, стискаючи кулаки навколішки. — Але я не можу зрозуміти, що він хоче довести.

Хенкс задумливо кивнув головою, не відриваючи очей від дороги.

— Знаєш, Ліле, іноді з такими, як Хіллер, не можна боротися безпосередньо. Вони живуть поза звичайними правилами. Такі люди завжди знаходять лазівки у системі. Адже ти розумієш, що ми ніколи не переможемо його просто силою. Ми маємо зрозуміти його. А ще краще зрозуміти, що рухає їм. Тільки тоді ми матимемо шанс.

Ліліан стиснула губи. Ці слова знову нагадали їй про те, що вона намагалася ігнорувати – у Хіллері було щось, чого вона не розуміла. Щось, що стосувалося не лише закону та порядку, а й її самої. Вона була частиною цієї гри, і, можливо, гра була важливішою, ніж вона думала.

Машина повільно звернула на іншу вулицю, і Ліліан помітила, як старі будинки з потьмянілими вивісками обступають їх, ніби похмурі охоронці забутого часу. Вулиці ставали вже темнішими, наче сама архітектура міста казала їм, що тут щось не так.

— Цей район мені ніколи не подобався, — промимрив Хенкс, оглядаючись довкола. - Тут завжди було неспокійно. Хіллер може бути десь поблизу. У таких, як він, є звичка ховатися на очах.

Ліліан насилу втрималася від нервового смішку. Хіллер був майстром маскування — міг зникнути за рогом, наче розчиняючись у тінях. Але зараз у неї було не просто бажання зловити його. Вона хотіла зрозуміти, що робить його таким. Вона має це з'ясувати.

- Знаєш, Ліле, - продовжив Хенкс, знову переключивши погляд на неї. — Цей Хіллер... Він як привид минулого. Ти ж чула чутки? Він був чимось на зразок "внутрішньої людини" у департаменті, перш ніж все це почалося. І тепер він знає про нас. Про мене, про тебе, про кожен крок, який ми робимо. Не здивуюся, якщо він знову спробує змусити тебе замислитись, що ти на його боці.

Ліліан напружилася. Ця чутка давно ходила серед поліцейських — нібито Хіллер у минулому мав зв'язки з високопосадовцями в департаменті. Що він був одним із них. Можливо, тому йому вдавалося постійно вислизати. Він дуже добре знав, як вони працюють.

- Ти думаєш, він був одним із нас? — тихо спитала вона.

— Можливо. А може, й щось більше. — Хенкс похитав головою. — Я просто хочу, щоб ти була обережна, Ліле. Ти надто глибоко в цьому, і він знає, як використовувати такі речі проти тебе. Не дозволь йому залізти тобі на думку.

Вона кивнула, відчуваючи в собі суперечливі почуття. Все, що говорив Хенкс, було правдою. Хіллер був небезпечний. Але був і інший бік — вона починала відчувати щось, що викликало в ній дивне тяжіння до цієї людини. Можливо, це було частиною його гри.

Машина зупинилася біля старого складу, який давно покинутий та забутий більшістю людей. Це було одне з тих місць, де рідко заглядали поліцейські. Місце, де Хіллер міг би спокійно втекти, знаючи, що його не одразу знайдуть.

— Тут перевірятимемо? - Запитала Ліліан, відчиняючи двері і виходячи назовні.

- Тут, - коротко відповів Хенкс, теж виходячи з машини і оглядаючись.

Нічне повітря було щільним та важким. Вітер гнав краплі дощу, змушуючи їх стікати по потилиці Ліліан під комір її форми. Світло вуличних ліхтарів ледве пробивалося крізь завісу туману, поглинаючись старими цегляними стінами та іржавою брамою.

Усередині було тихо, надто тихо для такого району. Відчуття, що щось не так посилилося. Хенкс перевірив вхід, намагаючись не шуміти, і вказав Ліліан, щоб та пішла іншою дорогою.

— Якщо Хіллер тут, він може ховатися будь-де, — тихо промовив він. - Будь готова. Не поспішай діяти поодинці. Ми не можемо дозволити йому знову зникнути.