Читати книгу - "Розділені небезпекою, YObach"

Ніч видалася холодною і дощовою, коли Данте та Віолетта нарешті знайшли прихисток у підпільному барі, що належав одному з його вірних союзників. Після напруженої втечі та невдалої операції обом потрібен був перепочинок, хоча їхні думки все ще вирували від недавніх подій. У їхній пам'яті відлунювали моменти, коли небезпека була надто близько, а їхні життя балансували на межі.

Сидячи в затишному кутку, вони мовчали, обмірковуючи все, що сталося. Данте відчував, як старі почуття змішуються з гнівом і тривогою, народжуючи в ньому сумніви та запитання, на які він давно прагнув відповіді.

Віолетта теж згадувала момент, коли все могло закінчитися по-іншому. Під час їхньої втечі нападник вихопив пістолет, направивши його прямо на Данте, і вона без роздумів кинулася вперед, перехоплюючи руку противника і вибиваючи зброю. Вона ризикувала життям заради нього, рятуючи його так, як він рятував її весь цей час.

— Чому ти це зробила? — запитав він, не стримуючи сумніву, що пробуджувався в ньому, але й не приховуючи подяки. — Після всього, що сталося між нами... чому ти продовжуєш допомагати?

Вона на мить замовкла, зустрічаючись із його поглядом, і в її очах відбилися почуття, які вона давно приховувала.

— Тому, що я все ще хочу тебе захистити, Данте, — тихо промовила вона. — Може, я звикла, але ти для мене завжди залишався важливим. Я б не змогла дозволити тобі загинути, не зробивши всього можливого.

Данте спочатку мовчав, його очі виражали суміш здивування та глибокого болю, який не зникав. Він тримав її погляд, ніби намагаючись зрозуміти, наскільки щирими були її слова.

— Тоді скажи мені, чому ти пішла? — нарешті запитав він, його голос був глухим, але в ньому звучав стримуючий біль. — Чому змусила мене вірити, що ти зрадила мене?

Вона важко зітхнула, і поглянула вниз, готуючись нарешті відкритися.

— Я пішла не через тебе, Данте, — тихо почала вона, піднімаючи погляд на нього. — Філіппо погрожував нам обом. Він сказав, що не залишить нас у спокої, поки я поруч із тобою. Я знала, що ти ніколи не дозволиш мені піти, якби дізнався правду, тому прийняла рішення сама.

Данте слухав її з болем у серці, усвідомлюючи, як глибоко її відхід поранив його. Але зараз, знаючи правду, він відчував змішані емоції: полегшення від її щирості та біль за втрачені разом моменти.

— І тепер ти готова залишитися? — запитав він, наближаючись до неї, його погляд м'якшав, але в ньому залишалася тінь сумніву.

— Так, — відповіла вона, її голос був сповнений рішучості. — Я знаю, що це не виправить минуле, але я більше не втечу. Тепер я готова боротися разом із тобою.

Їхні погляди знову зустрілися, і Данте відчув, як їх почуття знову сплітаються в єдине ціле. Він ніжно провів рукою по її обличчю, пригадуючи момент, коли вона врятувала його життя, відвернувши від нього нападника. Це було для нього більше, ніж просто жест — це була обіцянка, якою вони обидва хотіли жити.

— Я більше не дозволю тобі піти, — сказав він тихо, його слова відлунювали обіцянку захищати їхнє кохання, попри всі втрати.

Їхні обличчя були так близько, що вона відчувала його подих на своїй шкірі. Він нахилився до неї ще ближче, і вона не змогла стримати тремтіння, що пройшло її тілом. Його пальці провели вздовж її підборіддя, а потім ніжно зупинилися на шиї, створюючи відчуття, яке змусило її серце битися ще швидше.

Поцілунок був ніжним, але водночас палким, наче спалах вогню, який вони стримували роками. Вони обоє відчували, як багато означає цей момент. Їхні дотики стали більш впевненими, він провів рукою по її спині, притягуючи її ближче. Віолетта відповіла, обхопивши його обличчя, і відчула, як всі стіни між ними розтанули. Вона відчувала тепло його шкіри, його серце, що билося так близько до її власного, і кожен дотик говорив їй більше, ніж будь-які слова.

Здавалося, що час зупинився. Вони були втрачені в цьому моменті, який так довго чекали, і ніхто не міг відібрати у них цю мить.

І цього разу, вони знали, що це не просто миттєвий імпульс. Це була їх правда, їхня боротьба за другий шанс, за можливість залишитися разом.