Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

— Знаєш, Поліно, я давно навчився однієї речі: якщо відчуваєш, що не все контролюєш, то це не означає, що програв. Головне – не зупинятися, а продовжувати йти.

Сиджу мовчки, перетравлюючи почуте. Начебто ми тільки зустрілися, а він уже бачить у мені те, що я навіть не можу визнати. Наважуюсь повернути голову у бік Максима. Він дивиться на мене з тією ж теплотою та впевненістю, яку я вже бачила, коли він піймав мене на сходах бізнес-центру.

Моє серце б'ється швидше. Дивлюсь на його руку, що все ще лежить на моєму плечі. Здається, він бачить у мені не просто розгублену дівчину, що опинилася в чужому місті без грошей. Він бачить справжню мене.

— Ти дивний, — кажу я тихо, намагаючись пожартувати.

— Можливо, — усміхається він, а потім раптом додає: — Тобі не треба бути ідеальною, Поліна. Ти вже достатньо гарна.

Ці слова пробивають кригу всередині мене. Ніхто й ніколи не казав мені про це. Я звикла чути, що маю бути кращою, намагалася бути досконалістю. А зараз цей самодостатній чоловік каже мені прямо протилежне.

Дивлюся йому в очі, і він здається ще ближчим, ніж був до цього. Моє дихання стає трохи швидшим, але я не відштовхую його.

—  Можна? — тихо запитує він, даючи мені право вибору.

Киваю, навіть не встигнувши подумати. Його губи торкаються моїх, м'яко, ненав'язливо, ніби він боїться, що я відсунуся. Але я не рухаюся з місця. У цьому поцілунку є щось настільки правильне та природне, немає ні тривоги, ні страху, ні сумнівів – лише тепло цього моменту.

Заплющую очі, дозволяючи собі на мить забути про все, що сталося за останні години. Я дозволяю собі відчути те, чого здавалося ще довго ні до кого не відчую —  момент довіри, коли все просто.

12.10 - вихідний