Читати книгу - "Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія"

Того дня я ненавиділа усіх чоловіків. Тому бігла вулицею, не роздивлячись тих, хто йшов назустріч. Хоча мама казала, що справжня леді повинна ходити повільно й розмірено, щоб привертати до себе увагу.

Я не бачила нікого попереду себе, тому неочікувано влетіла в когось, хто спокійно йшов мені назустріч. Його груди – ті, в які з розбігу тикнулося моє обличчя – були такими широкими, що, схоже, будь-яка дівчина могла б заховатись за ними, як за надійним щитом. Від нього пахло чоловічою силою, мужністю і чимось таким, від чого голова пішла обертом…

Я вчасно збагнула, що мало не впала в обійми незнайомця.

-Куди ж це панянка так поспішає?

Я почула голос, та він не сягав моїх вух. Ні, цей низький, по-чоловічому густий тембр, якого не мали ні батько, ні дядько, ні Генрі, звучав десь біля серця. Воно несамовито билося, бо вперше зустріло того, про кого потай мріяло.

Хочу, щоб ви розуміли, та у вас не складалося враження про мене, як про особу, що готова побігти за будь-яким, маючим ознаки мужності. Мій батько все життя прожив під материним каблуком. Тоді я цього ще не знала, та зараз розумію, і його пристрасть до гри й витрачання усіх грошей на казіно вже не видається мені безумством.

Я виросла у родині, де останнє слово належало жінці. Себто, матері. Вона керувала мною, батьком, Джесікою. Ніхто не мав права їй заперечувати. І ті кавалери, що намагались залицятись до мене та робили компліменти, завжди озирались на неї у пошуках схвалювального погляду. І якщо з усіх посватався до мене лише Генрі, отже, саме він, тільки він один і був вартим мене. На думку матері.

Я досі вважаю, що інстинктивно, можливо, у глибині душі, жінка потребує сильного чоловіка. З роками ця потреба трохи зменшується або зникає зовсім, але тоді, у мої шістнадцять, вона існувала.

-О…Вибачте – як справжня леді, я мала якомога швидше забратися, вибачившись та опустивши очі. Але однієї миті, одного напівпогляду уверх вистачило, щоб усі правила вилетіли з голови.

Чоловік, у якого я врізалася, виглядав мужнім, впевненим у собі. Ненабагато вищий від мене, від заглядав прямо в очі, і його спокійний погляд був начисто позбавлений захоплення. Того, з яким у мій бік дивилися інші, навіть клятий Генрі Блумберг.

Ні, зараз я зустріла лише зацікавленість. Кароокий симпатичний незнайомець позирав на мене.

-Та нічого – сказав він, посміхаючись – Ви так поспішаєте, ніби за вами хтось женеться.

-Ні, вам так здалося – відповіла я – Просто…

Тут мені б теж хотілося вашого розуміння. Досі я не потрапляла у скрутні ситуації, мною не нехтували, тож ніде було брати досвід правильної поведінки та самоконтролю. Я ніколи нікому не довіряла своїх думок і не розповідала того, що мала на душі. Мама не вчила робити щось подібне.

Але в той момент мною оволоділо бажання поділитись із кимось своїми думками. Щоправда, мені забракло вміння робити це правильно, тому я продовжила так, як вийшло:

-Просто мене покинув наречений, і я зовсім не знаю, що робити далі.

Незнайомець мав повне право посміятися наді мною – певна, що жодна дівчина не вела з ним розмов на подібні теми. Але він мовчав, не зводячи з мене зацікавленого погляду.

-Покинув? Але ж вам, із вашою красою, не варто засмучуватись із цього приводу.

Він говорив про мою красу, як про щось буденне, а не надзвичайне, як це робили інші. І в той момент я подумала, чи не стало моє обличчя виглядати гірше, ніж до загибелі матері?

-Втім, я вас розумію – додав незнайомець – Це справді неприємно. З часом він обов’язково пошкодує.

Я це знала, та від того не робилося легше. Шкодування Генрі ніяк не рятувало мене від зубожіння.

Втім, схоже, тут ніхто не здатний допомогти. Я зробила реверанс, подякувала незнайомцеві, ще раз вибачилась та пішла. Не пристало вихованій, незаміжній дівчині розмовляти на вулиці з чоловіками.

Кінець