Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

«Вважається, що Друга світова війна коштувала людству 50 мільйонів життів, з них втрати України — 8 мільйонів, Німеччини — 6,5 мільйонів, Польщі — приблизно 5 мільйонів загиблих, а Росії 5-6 мільйонів. Отже, за своїми втратами у війні Україна стоїть на першому місці серед країн світу, а кожен шостий загиблий у роки війни — це наш земляк», — пише д-р Олег Гринів у статті «На морі крови та сліз».

Боротьба Німеччини проти більшовизму поставила «брата проти брата» не тільки українців, але і всі народи Східної Европи. Найбільше серед них було росіян, що билися в рамках Русской Освободітєльной Армії генерала Андрія Власова, якого німці захопили в полон в липні 1942 року і перемовили на свій бік.

Як в Першій, так і в Другій світових війнах було те, що українці мусили служити в чужих арміях і боротися за чужі інтереси, часто виступаючи по протилежних боках фронтів. Служили українці майже у всіх арміях Европи й Північної Америки, не маючи навіть своїх окремих національних з'єднань. Однак в українців була єдина мета — здобути свою державність, використовуючи кожну можливість політичної та військової кон'юнктури. Так поставали по німецькому боці різні військові одиниці: леґіон полковника Романа Сушка, Дружини українських націоналістів, Українська дивізія та Українське Визвольне Військо, не враховуючи допоміжних парамілітарних частин.

Самозрозуміло, що українські чинники старалися з цих, що були в німецьких збройних силах, створити одну українську армію під українською командою. Досягнення цієї мети натрапляло на перешкоди, як від німецьких, так і російських чинників. Німці триваліший час підтримували створення одного Комітету визволення народів Росії, який очолив генерал Власов.

Власов проголосив т. зв. Празький маніфест 14 листопада 1944 р. Німці поділилися на дві групи. Одна хотіла, щоб до комітету вступили всі народи СРСР й з'єдналися для боротьби проти большевизму, а вже згодом розглядали питання державности окремих народів. Друга група, до якої належали міністр східних окупованих земель Альфред Розенберґ і Отто Вехтер, була за створення окремих національних комітетів і національних армій.

Українці не погодилися на таку концепцію «репрезентації» в Комітеті визволення народів Росії, і тоді німці почали переговори з окремими національними представництвами щодо творення окремих національних комітетів і національних армій.

У такій ситуації українські чинники почали заходи для створення одної репрезентації перед німцями. У Ваймарі 19 лютого відбулося засідання представників «українських урядів і організацій». Головою зібрання обрали д-ра Костя Паньківського. У нарадах взяло участь 16 осіб. На пропозицію Володимира Доленка, було вирішено створити спільне представництво, до якого увійшли: д-р Кость Паньківський (представник ген. Шандрука), д-р Лабуцький (службовець німецького східного міністерства), інж. Євген Пастернак (від У ЦК). До цієї репрезентації увійшли теж представники політичних середовищ: від президента УНР Андрія Лівицького — полковник Михайло Садовський і д-р Т. Олексюк, від гетьмана Павла Скоропадського — д-р Борис Гомзин, від полковника Андрія Мельника — Михайло Мушинський. Не було тільки представника від Ст. Бендери, який в той час виїхав із Ваймара.

Зібрання тривало до 22 лютого, але його перервала повітряна тривога й бомбардування. Дальших зібрань уже не було, бо в Берліні 23 лютого німці врешті вирішили створити Український Національний Комітет.

Ситуація була непевна, а для декого, як, наприклад, для письменника Уласа Самчука, — це було вже «п'ять по дванадцятій». Він зустрівся з ген. Шандруком 19 січня 1945 року в Берліні. І описав тодішні настрої у своїх спогадах, які так і назвав — «П'ять по дванадцятій»:

«При обіді в Ексцельсіорі мій земляк М. повідомив мене, що прибув зі сходу генерал Ш(андрук), що хоче бачитися зі мною, а живе в цьому ж готелі. Я вирішив відвідати генерала. Застав його в ліжку, кілька ночей не спав... Коротко стислими словами оповіву що „там“ робиться. Содом і Гомора, якщо можна тут вжити цих абстрактних понять. Весь схід Німеччини в русі на захід. І переважно пішки. У снігу у метелицю, в мороз... Жінка генерала загубилась, і він у відчаю, де і як її знайти. І, між іншим, німці пропонують генералові творити українську армію. Ха-ха-ха! У „п'ять по дванадцятій!“ Генерал дав згоду, українці, мовляв, ніколи не відмовляться від армії, навіть на один день і де б то не було. Мені пропонує відділ пропаганди у тій затії.

Я в душі лише посміхнувся, а на зовні висловив думку, що пропаганда такого роду вже існує при міністерстві сходу. Генерал зазначає, що такого роду пропаганда мало йому імпонує, тепер, мовляв, потрібна інша і іншими людьми. Я дав зрозуміти, що в чуда не вірю, та ледве чи вірить в них і сам генерал. Я відійшов без нічого».

В лютому — березні 1945 року не було охочих очолити таке представництво. Українці мають свою приповідку, яку хіба недарма часто повторюють: «Моя хата скраю». То і в той час сама обережність підказувала стояти скраю, вичекати, аж поки справи виясняться. Генерал Шандрук не чекав збоку, а взяв у подіях активну участь. І це зробив, поборюючи особистий і загальний страх.

Страх — це загальнолюдська прикмета. Страх стоїть на заваді не одній шляхетній дії. Страх можна побороти відвагою і холодним розумом, про що так гарно висловився американський президент Рузвельт: We have nothing to fear, but fear itself — He сміємо нічого боятися, хіба самого страху. І так вчинив генерал Шандрук, який відважився на дію о «п'ять по дванадцятій». Цим він юридично і практично довів, за що український народ боровся. Так зробив проф. Кубійович, так зробили ті молоді і старші, які вступили до дивізії. Позитивна дія утверджує національну самопевність.

Кажуть, що однією з характерних рис українця є засада «моя хата скраю» — пасивно вичекати, аж доки ситуація виясниться. Так було в час визвольних змагань, коли «тутешні люди» чекали, чия влада візьме гору, так, як виглядає, є сьогодні в незалежній Українській державі, де навіть Верховна Рада ніби в інерції очікує, що станеться там, у Москві.

— Ви, українці, так звикли до поневолення, що не знаєте, що з самостійністю робити. Чекаєте, аж знову хтось прийде вами рядити, — сказав один литовський письменник нашому поетові Дмитру Павличкові.

Може, знову українські політики, як каже наша стара легенда, запросять нових варягів з півночі: «Приходьте і пануйте!»?

Інший аспект, який досі переважає в Україні, — це тавро «фашистських колаборантів» та «зрадників вітчизни». Якої «вітчизни» — польської, російської? Зате ніби забули про російських «фашистських колаборантів» Русской