Читати книгу - "Вибрані романи"

І він заснув.

Розділ п’ятий

Летів попід хмарами блискучий орел, його могутні крила були окроплені перлами роси, погляд прикипів до сонячного туману, серце спало, перебуваючи у стані солодкої нудьги під захистом грудей, загартованих у бурях; навколо — тиша, яку створює далекий гомін землі, а у височині, на самій вершині неба, двоє зірок-близнят, які розливають невидимий бальзам. Тишу раптом розірвав різкий звук голосу, який повідомив: «Пошта!..» Й Ауґусто побачив світло нового дня.

«Я сплю чи живу? — запитав він себе, підтягуючи ковдру. — Я орел чи людина? Що повідомить мені сьогоднішня газета? Які новини принесе мені новий день? Чи був сьогодні вночі землетрус у Коркубйоні?[33]І чому не в Ляйпціґу? О, ліричне поєднання ідей, о, піндаричний безлад! Світ — це калейдоскоп. Логіку вносить у нього людина. Найвище мистецтво — це випадковість. Тож поспімо трохи довше». І він повернувся в ліжку на другий бік.

Пошта!.. Торговець оцтом! А потім екіпаж, потім автомобіль і гурт хлопчаків, що біжать за ним.

«Неможливо! — знову заговорив до себе Ауґусто.

— Життя повертається. А з життям — кохання... А що таке кохання? Чи не віддзеркалення цього всього? Чи не гра нудьги? Подумаймо про Евхенію. Час для цього зручний».

І він заплющив очі з наміром думати про Евхенію. Думати?

Але ця думка розчинялася в ньому, розвіювалася й незабаром перетворилася на танцювальну музику. Бо вуличний музика зупинився біля його помешкання й грав на органчику. Й душа Ауґусто тепер повторювала ноти, вона не думала.

«Сутність світу музикальна, — сказав собі Ауґусто, коли завмерла остання нота музики. — А моя Евхенія — хіба вона не музикальна? Кожен закон — це закон ритму, а ритм — це кохання. Сьогоднішній божественний ранок, дівоча невинність дня, принесли мені відкриття: кохання — це ритм. Наукою ритму є математика; відчутний вираз кохання — музика. Я маю на увазі вираз, а не реалізацію; це важливо розуміти».

Його роздуми урвав стукіт у двері.

— Прошу, заходьте!

— Ви мене кликали, сеньйорито? — запитав Домінґо.

— Так... Принеси сніданок.

Він подзвонив служникові, сам того не помітивши, щонайменше за півтори години раніше, ніж зазвичай, ну а якщо вже подзвонив, то треба було просити сніданок, хоч час і був надто раннім.

«Кохання оживляє й розбуджує апетит, — говорив собі далі Ауґусто. — Треба жити, щоби кохати! Так, і треба кохати, щоби жити».

Він підвівся, щоби з’їсти сніданок.

— Яка сьогодні погода, Домінґо?

— Як і завжди, сеньйорито.

— Отже, ні добра, ні погана?

— Саме так!

Це була теорія служника, який теж мав власні теорії.

Ауґусто вмився, зачесався, одягся й нарядився як людина, яка має мету в житті. Його внутрішнє бажання жити посилилося, хоч і було огорнуте меланхолійним смутком.

Він вийшов на вулицю, й незабаром його серце тривожно застукотіло. «Мовчи! — сказав він собі. — Ти її побачив, ти її впізнав, ти давно носиш у собі її образ!.. Мати Божа, порятуй мене!» І коли вона проминула його, пройшла повз нього, коли він перестрів свою Евхенію, то більше привітав її очима, ніж капелюхом.

Він уже мало не обернувся й не пішов за нею, але перемогли здоровий глузд і бажання, яке він мав, побазікати з воротаркою.

«Це вона, вона, — казав він собі. — Це вона — та сама жінка, яку я шукав стільки років, навіть не знаючи про це; це вона — та сама жінка, яка шукала мене. Ми були наперед призначені одне для одного в гармонії світобудови. Ми дві монади, одна з яких доповнює іншу. Родина — це справжня клітина суспільства. А я не більше, ніж молекула. Скільки поезії має в собі наука, Боже мій! Мамо моя, мамо моя, подивись на свого сина. Дай йому пораду з неба. О, Евхеніє, моя Евхеніє!..»

Він озирнувся на всі боки, чи хтось на нього не дивиться, потім здивувався, побачивши, що він обіймає повітря. І сказав собі: «Кохання — екстаз; воно примушує нас забувати про себе».

Його повернула до реальності — до реальності? — усмішка Маргарити.

— Маєте якісь новини? — запитав її Ауґусто.

— Ні, сеньйорито. Ще надто рано.

— Вона нічого у вас не запитала, коли ви передавали їй листа?

— Нічого.

— А сьогодні?

— Сьогодні запитала. Запитала, який ви на вигляд, і чи я вас знаю, і хто ви такий. Вона сказала мені, що сеньйор не вказав адреси свого дому. А тоді дала мені доручення.

— Доручення? Яке? Не вагайтеся.

— Вона попросила мене, щоби, коли ви знову прийдете сюди, я вам сказала, що вона не вільна, що має нареченого.

— Що має нареченого?

— Так вона мені сказала, сеньйорито.

— Це пусте! Ми повоюємо!

— Гаразд, ми повоюємо.

— Ви обіцяєте мені свою допомогу, Маргарито?

— Звичайно, обіцяю.

— Тоді ми переможемо!

І він пішов. Він вийшов на вулицю Аламеда, щоб освіжити свої почуття, милуючись зеленню, послухати, як пташки співають про його кохання. Його серце буяло зеленим листям, і в ньому, наче солов’ї, співали крилаті спогади дитинства.

Його небо було вкрите насамперед пам’яттю про матір, що осяяла лагідним і чудесним світлом усі інші спогади.

Свого батька він ледве чи й пам’ятав. То була міфічна тінь, що губилася десь удалині, наче кривава хмара на заході сонця. Вона була кривавою тому, що, будучи ще маленьким, він бачив його забризканим кров’ю і блювотинням, смертельно блідим. Відтоді минуло багато часу, а він досі згадував, як гірко ридала мати, а він не знав, чи то вона оплакувала вмираючого батька чи його, Ауґусто, що закам’янів, приголомшений таємницею смерті.

Незабаром по тому мати, тремтячи від горя, пригорнула його до грудей і гірко приказуючи: «Сину мій! Сину мій! Сину мій!» — поливала його палкими слізьми. І він плакав також, пригортаючись до матері й не наважуючись відвернути або навіть відірвати обличчя від лагідної темряви цього тремтячого лона, боячись зустрітися з лютим поглядом очей буки.

І так минали дні плачу й чорної безвиході, аж поки сльози повернулися всередину, а темрява в будинку розсмокталася.

То був дім лагідний і теплий. Світло проникало в нього крізь білі квіти, вигаптувані на шторах. Крісла відкривали свої обійми з інтимністю дідусів, яких роки перетворили на малих дітей. На столі завжди стояла попільничка з попелом від останньої сигари, яку