Читати книгу - "Київська Русь"

історична наука користується гіпотезою Ф.Крузе, згідно з якою Рюрика в “Повісті минулих літ” треба ідентифікувати з Рюриком Ютландським, без критичного аналізу. Дослідників, як правило, мало бентежила та обставина, що новгородці направили запрошення не ближчим своїм заморським сусідам — шведам, а далеким датчанам. Як, втім, мало хто звертав увагу на те, що на Русі були не тільки шведські варяги. Останнім часом з’явились праці, в яких показана велика роль датчан в русько-скандинавських зв’язках IX — початку XI ст.[101]

Фібула кільцева. X ст. Київ

Чим це було зумовлено? Відповідь на таке питання треба шукати в історичній обстановці балтійського помор’я VIII — X ст. Датчани були найближчими сусідами північно-західної групи слов’ян і підтримували з ними постійні контакти. На жаль, зв’язки ці ще не досліджені у всій їх повноті, а тим часом вони важливі не лише самі по собі, а й у плані вивчення русько-скандинавських відносин. Традиційно склалося так, що багато західних дослідників шукають доказів скандинавського впливу на слов’ян і не надають аналогічного значення зворотним зв’язкам.

Аналіз археологічних матеріалів показує, що у VIII — X ст. в балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створення якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни. Свого часу Герберт Янкун, намагаючись дати етнічну характеристику жителів Хайтхабу, висловив обережне припущення, що серед них була і невелика група слов’ян[102]. Детальне вивчення знахідок, насамперед керамічних, підтвердило справедливість цього висновку. Вольфган Хюбенер, а згодом і Хайко Штоєр показали, що в Хайтхабу присутня в значній кількості слов’янська кераміка VIII — X ст., аналогічна тій, що поширена вздовж усього південного узбережжя Балтійського моря[103].

У плані скандинаво-слов’янських контактів великий інтерес представляє археологічний комплекс Менцлін, виявлений на північному березі ріки Пена неподалік міста Анклама (Німеччина). Він складався з укріпленого поселення площею близько 9,7 га, курганного могильника — близько 2,7 га та гавані. Тут знайдено поховання двох типів — трупоспалення без урн і трупоспалення з урнами. За характером могильних споруд — кам’яні обкладки у вигляді човнів і кілець — некрополь подібний до могильників Скандинавії. Найкращими аналогами йому, як вважає Ульріх Шокнехт, є датські могильники Ліндхолм Гойє, Гьярно, Ріє Фатігард[104]. Стосовно поховального інвентаря, то поряд з речами скандинавського кола тут є і типово слов’янські. У похованнях знаходились чудові слов’янські посудини так званого фельдберзького типу, що використовувались як урни. Розкопки поселення, що виявили залишки зрубних будинків з підклітями, також дали тільки слов’янську кераміку. Скандинавську кераміку тут не виробляли і навіть не привозили сюди. Спостереження за топографією археологічного комплексу, а також вивчення матеріалів розкопок дозволили Ульріху Шокнехту прийти до висновку, що в Менцліні проживало як скандинавське, так і слов’янське населення[105].

Наконечник піхов меча. XI в. Київ

Слов’янська кераміка IX — X ст. широко представлена в матеріалах Бірки, а також могильників острова Готланд і багатьох інших типово скандинавських пам’ятках[106].

Спостереження, зроблені на підставі археологічних досліджень, знаходять підтвердження і в писемних джерелах. Тітмар Мерзебурзький та інші середньовічні хроністи відзначали змішаний, переважно слов’яно-скандинавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст — Хайтхабу, Реріка, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щеціна та ін. Тісна і тривала взаємодія скандинавів (датчан та шведів) і західних слов’ян неухильно вела до певного їх етномовного зближення, а може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що іще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони були вже значною мірою слов’янами.

Облога Царгорода військами Аскольда. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Думка про зв’язок варягів з південнобалтійськими слов’янами не нова, її висловлювали ще Стрийковський і І. Гізель, а потім підтримали М.В. Ломоносов, М.О. Максимович, С.А. Гедеонов. З істориків нашого часу її прихильниками виступили В.В. Вілінбахов, А.Г. Кузьмін та ін. Однак вона так і не отримала переконливих аргументів. Нині, завдяки накопиченню археологічних даних, їх стає дедалі більше. Керамічні комплекси так званого балтійського типу виявлено в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, містечку на Ловаті та в інших місцях[107]. Вони датуються переважно IX — X ст. і свідчать про масове проникнення в межі Північної і Північно-Західної Русі поморсько-слов’янського населення. Початок процесу розселення поморських слов’ян у басейн ріки Великої і Псковського озера, на думку В.В. Седова, відноситься вже до VI — VII ст.[108] На тісний зв’язок псковських кривичів і новгородських словен з венедським (західнослов’янським) регіоном указують і дані лінгвістики[109]. Щодо південнобалтійського походження предків новгородців, то деякі дослідники схильні вбачати в них нащадків слов’ян-мореходів, які висадилися на березі Ладозького озера, а згодом по Волхову піднялися до озера Ільмень і заснували Новгород[110]. Висновки ці уявляються слушними, але зовсім не заперечують інших шляхів проникнення слов’ян на північ. Відмова від теорії південного шляху розселення слов’ян у район Новгорода і Ладоги, як це має місце в працях деяких вітчизняних археологів та істориків, звичайно ж потребує серйознішої аргументації, ніж просте посилання на наявність західного шляху. Очевидно, на півночі Русі у VIII — IX ст. зустрілися два колонізаційних потоки — південний і західний. Тільки цим можна пояснити таке швидке освоєння трансєвропейського торговельного шляху, що починався від Хайтхабу, проходив через слов’янські міста Старигард, Волін, Щецін, Ладогу, Новгород, Київ і закінчувався в Константинополі.

Наведений екскурс, думається, відповість на питання — чому саме Рюрика запросили на Русь? Датчани були найближчими сусідами слов’ян, у багатьох пунктах жили разом з ними, а отже, знали і їх мову. Сказане, однак, не означає, що Рюрик — обов’язково вихідець із Ютландії. Він міг походити і з якогось слов’янського чи слов’яно-скандинавського міста і не обов’язково бути чистокровним норманом. Навіть постановка такого питання, на думку істориків-норманістів XIX ст., була недоцільною з огляду на чисто скандинавське ім’я Рюрика. А. Куник писав з цього приводу: “Імена Рюрик, Олег, Руальд, Свенельд, — як ви їх не мучте, не відізвуться вам по-слов’янськи”[111].

Але як же тоді бути із свідченням середньовічних джерел про торгове місто венедських ободритів Рерік, яким у 808 р. заволодів датський король Гетрик? Як ставитися до свідчення Адама Бременського, згідно з яким ім’я Рерік — це друга назва слов’ян-ободритів? Ким би не був Рюрик за походженням, зв’язок його з ободритським краєм чи торговим містом Рерік здається вірогідним. У ранньому середньовіччі людина нерідко набувала ім’я