Читати книгу - "Король болю"

— Софія... Я учениця майстра Тартальї...

Сказавши це, одразу зрозуміла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моєму Вчителю. Я склала руки перед собою і почала благати незнайомця не виказувати мене й нікому не розповідати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо він усміхнувся і зробив мені знак говорити тихіше. Я змовкла і мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледіла його як слід. Височенний на зріст, кремезний і тоді ще не такий сивий... Так я вперше зустріла Свенсона.

Зізнаюся, боялася, що він мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, і він обережно прочинив двері до зали. Полотно, що висіло перед нами, якраз в цьому місці мало розріз, то ж мені сяк-так вдалося розгледіти, що там відбувалось.

В залі рівним півколом були розставлені велетенські різьблені крісла. На деяких сиділи поважні, пишно вбрані чоловіки. Інші були порожніми.

— Хто ці люди? — схвильовано запитала я.

— Володарі світу, — усміхнувся Свенсон.

— Аякже... — мене чомусь образила ця репліка, яка видавалась жартом.

Однак цей чоловік не жартував.

— Той, що найближчий до нас, з чорного борідкою — це король Речі Посполитої, його величність Сігізмунд Август. За його безпеку я відповідаю.

— І що, вдається? — хіхікнула я.

Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.

— Дурне дівчисько, — тільки проказав він, — за кожним виходом з цієї зали чатують мої люди.

Я й справді була ще дівчиськом, і мені можна було пробачити будь-що.

— А інші — це хто? — запитала я.

— Ось той худорлявий чоловік у чорному, як у монаха, одязі — це Філіпп Габсбург, король Іспанії. Кривдник маврів[12] і переможець битви при Лепанто[13].

На біду якраз навпроти нього сів султан Селім...

— У нього світла борода, — вирвалось у мене, — він не схожий на турка.

— Маєш рацію, — погодився Свенсон, — його матір’ю була русинка[14].

— Більше мені нікого не видно, — розчаровано мовила я.

— Там ще присутні імператор Максиміліан[15], та молдовський правитель Іван[16].

— Усі чекають ще на когось?

— Так.

— На кого?

— Цього ти не дізнаєшся.

— Чому?

— Бо негайно підеш звідси, доки тебе не впіймав хтось інший.

Я важко зітхнула, але все розуміла. Мені й так пощастило. Вже збиралася повернутись тим же шляхом, яким сюди прийшла, коли ж із зали почулися чиїсь швидкі й гучні кроки, а голоси монархів миттю затихли. Я визирнула знову зі свого потаємного місця і побачила, як посеред зали стояв чоловік у багатому венеційському одязі. Я добре розгледіла на ньому гранатово-червоний джуббоне[17], розшитий золотими нитками, короткий плащ на плечах і гарний пояс, на якому висіла довга веценійська скьявона[18]. Незнайомець майже одразу повернувся до мене боком, тому розгледіти його обличчя мені не вдалося. Невдовзі чоловік заговорив, і я одразу зрозуміла, що насправді він не венецієць. Акцент незнайомець мав різкий та неприємний, з яким тут говорять хіба що купці з півночі.

— Вітаю вас, владці Європи, — сказав він, — ніколи ще, либонь, світ не бачив стількох владних мужів в одній залі... Зібрав я вас, аби висловити занепокоєння останніми війнами, які ви ведете між собою. Через це я не отримую всього, що належить мені...

— Ходімо, — прошепотів Свенсон і рішуче взяв мене за руку.

— Хто це такий? — здивовано запитала я. — Що за король королів?..

— Не твоє діло, — різко відповів норман і потягнув мене геть від дверей.

Ми йшли тим самим потаємним ходом, яким я дісталась сюди, і відчувалось, що Свенсон чомусь нервується. Він до болю стиснув мою руку, і я побоювалась, аби цей здоровань випадково її не зламав. Раптом він зупинився. Попереду нас виросли двоє чоловіків у сірому одязі з шаблями наголо.

— Хто такі? — загрозливо запитав один із них.

— Піддані Його Величності Короля Польського, — відповів норман.

— І ця маленька курвочка також?

Я зціпила зуби, щоб не відповісти їм, як слід.

— І вона також, — твердо відповів Свенсон.

Запанувала мовчанка, під час якої чоловіки підозріло дивилися один на одного. Ті двоє врешті відступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вікінга, аніж повірили йому.

Ми вийшли назовні. Перед нами височіла темна базиліка Святого Марка, над якою підіймався повний яскравий місяць. Через вітер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.

— Ті двоє — справжні зарізяки, — сказала я, — хто вони?

— Охоронці того... вельможі, — відповів Свенсон.

— Короля королів?

— Так. А тепер тікай звідси чимдуж...

Софія урвала свою розповідь, примружившись від липневого сонця, що сходило все вище.

— Кажеш, були одягнені в сіру одіж? — перепитав Христоф.

— Так, — відповіла жінка, — в такі самі строї, як і ті, з якими ти бився учора.

— І які убили спершу волоцюг, потім трьох королівських вартових, які прийшли зі Свенсоном, а потім і його самого, — доповнив львів’янин.

Софія закусила губу.

— І все ж таки, чому той «король королів» мав таку владу? — мовив Христоф.

— Я все ж таки випитала про це у свого рятівника... — сказала жінка після мовчанки, — ті королі були володарями своїх земель. А він розпоряджався їхньою смертю. Вирішував хто, коли і як мусить вмерти. Ніхто не знає, звідки в нього така влада. Він — справжній король страждання. Король болю...

Розділ III

Поморянський алхімік

Русине, подив твої в них викликають ліси

Всюди, куди божества лісові та сатири водили

В густозарослих лісах стежку боги віднайшли

С. Кльонович. Роксоланія

Ігнацій Цибульський ішов вулицею рідного містечка, де знав, мабуть, усі небезпечні нерівності й місця, позбавлені бруківки. Він ходив нею ще зовсім малим, коли батьки відправили його на науку до школи при парафіяльному костелі Святої Трійці. Бо саме ця вулиця провадила від його дому до плебанії отця Стефана, де відбувалось навчання. Ходив він цією вулицею і парубком, бо якраз там, де вона закінчувалась, жила чорноока Вірця, що тепер вже