Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

— Поліцейські не бувають колишніми, — буркнув Віхура. — Як і військові, до речі. А ось комісари йдуть у відставку.

— З формулюванням визначимося, — відмахнувся Зубов. — Ми витрачаємо забагато часу, панове. Самі побачите. Видовище красномовне. Прошу за мною.

Розділ п'ятий

Перший свідок і чоловічі капці

Видовище справді не потребувало додаткових коментарів.

Посеред невеличкої зали помешкання на другому поверсі, вікна якого виходили на похмуру осінню площу, лежала, розкинувши руки, жінка. Обличчя закривали просякнуті кров'ю пасма волосся, яке за життя мало колір стиглого каштану. Кров тут була всюди — довкола голови, на її халаті, на світлій сорочці, що з-під нього визирала, круг тулуба, на стінах, на дзеркалі. Складалося враження — вбивця навмисне розбризкав її, роблячи якийсь, зрозумілий лише йому, останній кривавий акорд.

У кутку валявся важкий підсвічник. Гострі краї його, як і вся основа, теж вимастилися в кров. Віхура миттю повернувся в недалеке минуле, коли опинятися на місцях злочинів та оглядати трупи для нього було ледь не щоденною справою та неодмінною частиною роботи. Відтак відразу пожвавився. На його обличчя навіть повернувся звичний червоний колір. Безцеремонно відсунувши плечем Зубова, відставний комісар присів біля знаряддя вбивства, потім став навколішки, оглянув, не торкаючись руками. Розпрямивши спину, витяг із кишені футляр із слонової кістки, звідти — рогові окуляри в товстій оправі, начепив їх, знову приглядівся.

— Били цим, — мовив, не повертаючись, ніби в когось були сумніви. — По голові, багато разів. Мозок вибили. Ось, запікся.

Тицьнувши пальцем в основу підсвічника, Віхура, уже ні на кого не зважаючи, обережно, аби не стати в кров, підступив до мертвого тіла. Нависнувши над ним, придивився уважно.

— Вона давно так лежить, — Зробив висновок. — Кров загусла. Хоча, думаю, коли б її не знайшли, — не врятували. Так луплять із ненависті, коли охоплює сліпа лють.

Обійшовши тіло, Віхура присів з протилежного боку, над головою, легко торкнувся пучками розбитого черепа.

— Спершу вдарили сюди, отак, — вказівний палець пересунувся до маківки. — Вона не чекала удару, бо напали ззаду. Втім, могло бути інакше.

— Як? — хором запитали Кошовий та Зубов.

— Теж не чекала нападу. Або тому, що довіряла вбивці. Тобто не бачила небезпеки саме від нього, з його боку. Хоча... так чи інакше вона його знала. Вхідні двері ж цілі, сама відчинила, не ламали. Я звернув увагу.

Нічого більше сказати не встиг.

Досі причинені двері в сусідню кімнату, спальну, рипнули. Їх прочинив молодик в офіцерській формі й застиг у проймі, тримаючись за край, аби не впасти.

— Антон Платов, — зітхнув Зубов. — Знайомтеся, панове.

Капітан мав причини для скорботи.

Його молодший товариш був п'яний або вже, або ще не проспався з ночі.

Платов був босий, у розстебнутому кітелі, чорняве волосся стояло сторчма. Правильні риси обличчя псувала нетвереза гримаса — так дивляться напідпитку, коли намагаються розібратися, що вони пропустили і що відбувається з ними, шукаючи своє місце в загальному гармидері.

— Якого чорта! — гаркнув він, упершись правицею в одвірок, лівою рукою далі стискаючи двері.

— Я збираюся запитати це саме у вас, — відчеканив Зубов, насилу стримуючи злість. — Ви, капітане, лишилися тут добровільно. Охороняти тіло й чекати мого повернення. Замість цього... Немає слів!

Не так вибачаючись, як відчуваючи — сторонні не мусять таке бачити, особливо коли йдеться про офіцерів імператорської армії, Зубов повернувся до Клима, говорячи до нього німецькою, та адресуючи слова також Віхурі:

— Пан капітан шокований трагедією. Він мав стосунки з убитою, і ця жінка справді багато значила для нього. Додалися відомі вам делікатні обставини, пане Кошовий. Нерви здали. Я правий? — він глянув на Платова.

— Я її любив, — відгукнувся капітан луною, так само перейшовши на німецьку, потому зовсім недоречно, не відповідно моменту гикнув. — Пардон, панове. Я не повинен... Але я... — знову гикавка, — заплутався.

— У чому ви заплуталися? — швидко Спитав відставний комісар, знімаючи окуляри. — Вас лишили тут на якийсь час. Отже, тіло знайшли не тепер, давніше. Коли, нині вночі? Скільки годин тому? Хто виявив — ви, пане офіцере?

— Він не говоритиме з вами в такому стані, — заперечив Зубов.

— Я можу говорити! Я при пам'яті! — вигукнув Платов. — Поки ви десь їздили, мені вдалося поспати. Задля цього знайшов тут коньяк, сам же приніс його сюди раніше. Французький...

— Вижлуктили все?

— Лишилося. Ходімте, я...

Зубов, рішуче обійшовши тіло, став між капітаном та Віхурою.

— Обставини міняються, панове. Вибачте. Поки мій товариш не прийде до тями, розмовляти зі сторонніми я йому не дозволю.

Тепер Клим відчув — його вихід.

— Момент! — промовив голосно, клацнувши пальцями, аби привернути до себе загальну увагу. — Шановне панство, половина з присутніх не розуміє, що до чого і хто тут є хто. Пан Віхура відразу почав діяти, як звик, не з'ясувавши до пуття, в чому справа. Пан Платов не знає, для чого сюди привели двох чужих. Пан Зубов готовий поміняти свої ж плани, але навряд чи це мудро.

— Поясніть, пане Кошовий.

— Дуже просто, пане капітане. За всіма законами, той, хто першим виявив злочин, тим більше насильницький, й повідомив про те, не важливо кого, є водночас підозрюваним і свідком.

— Хто тут підозрюваний?! — рявкнув Платов, і, аби все відбувалося не поруч із трупом, його п'яний вигук прозвучав би комічно.

— У меншій мірі, в меншій, — поспішив заспокоїти його Клим. — Передусім ви важливий свідок. І якщо зараз пан Зубов почне давати вам раду, клопотатися про залагодження справи перед вашим начальством у Генеральному штабі, тим часом приховувати вбивство його коханки вже стане неприпустимим. Ви даєте справі хід, сюди збігається кримінальна поліція, і право першого допиту матиме слідчий. Моя місія зводиться на пси. Бо щоб успішно, як ви хочете, провадити її, я мушу знати більше, ніж офіційні дізнавачі. І те, що свідок їм із відомих усім причин розказувати поки не буде. А досвід пана Віхури нам узагалі не знадобиться. Словом, або я говорю зі свідком і пан Марек при цьому присутній, або... — він зробив паузу, розуміючи — зараз із рівним успіхом блефує та наривається, все одно завершив: — Або повертайте мене назад у камеру, якщо вам потрібно судити когось, подібного до мене.