Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Світів? Авжеж. Але не відразу, не без приготувань, медитації, концентрації та багатьох інших речей. Кажучи тобі про обережність, я мала на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Це діє в обидва боки. З Гартманна завжди може щось вийти.

* * *

— Знаєш, Німуе… Коли я дивлюся на той гобелен…

— Ти мала сон?

— Мала. Але дивний. З висоти пташиного польоту. Я була птахом… Я бачила той замок ззовні. Не могла увійти всередину. Щось не давало мені доступу.

— Дивися на гобелен, — наказала Німуе. — Дивися на цитадель. Дивися на неї пильно, зосереджуй увагу на кожній подробиці. Концентруйся сильно, чітко викарбуй ту картину у своїй пам’яті. Хочу, щоб ти уві сні туди дісталася, увійшла всередину. Важливо, аби ти туди увійшла.

* * *

Назовні, за мурами замку, мусила гуляти воістину диявольська завірюха: у каміні вогонь аж ревів, швидко пожираючи поліна. Йеннефер насолоджувалася теплом. Теперішня в’язниця, щоправда, була незрівнянно кращою за мокрий льох, у якому вона провела, певно, два місяці, але все одно там зуб на зуб не потрапляв. У льосі вона повністю втратила відчуття часу, пізніше також якось ніхто не інформував її про дати, але була впевнена, що зараз зима, грудень, а може, навіть січень.

— Їж, Йеннефер, — сказав Вільгефорц. — Їж, прошу, не стримуйся.

Чародійка й не думала стримуватися. А якщо вона досить повільно й безпорадно вправлялася з курчам, то виключно через те, що її ледь загоєні пальці все ще були незграбні й малорухомі, важко було втримувати в них ніж та виделку. А їсти руками вона не бажала: прагнула продемонструвати свою перевагу Вільгефорцові та іншим співрозмовникам, гостям чародія. Вона не знала жодного з них.

— З правдивою прикрістю маю тобі повідомити, — сказав Вільгефорц, пестячи пальцями ніжку келиха, — що Цірі, твоя підопічна, попрощалася з цим світом. Звинувачувати за це ти можеш тільки себе, Йеннефер. І свою безглузду упертість.

Один із гостей, невисокий темноволосий чоловік, сильно чхнув і висякався в батистову хусточку. Ніс він мав напухлий, червоний і, скоріше за все, геть забитий.

— На здоров’я, — сказала Йеннефер, яка зловісними словами Вільгефорца не перейнялася взагалі. — Через що ж у тебе було таке страшенне переохолодження, любий пане? Стояв на протязі після купання?

Другий гість, старший, великий, худий, із паскудно блідими очима, раптом зареготав. А той, який був переохолодився, хоча обличчя його зморщилося від злості, відреагував уклоном і короткою, у ніс, подякою. Не надто короткою, аби не розчути в ній нільфгардського акценту.

Вільгефорц розвернувся до неї. Уже не носив на голові золотий каркас чи кришталеву лінзу в очній ямці, але виглядав він зараз іще страшніше, ніж тоді, улітку, коли вона побачила його каліцтво вперше. Регенероване ліве очне яблуко було вже дієве, але залишалося значно меншим, ніж праве. Від того виду аж дихання зупинялося.

— Ти, Йеннефер, — процідив він, — напевне вважаєш, що я брешу, що маніпулюю, що пробую тебе надурити. І навіщо б мені те робити? Новиною про смерть Цірі я перейнявся так само сильно, як і ти, — та що там, куди більше, ніж ти. Врешті-решт, я пов’язував із дівчиною дуже конкретні сподівання, планував своє майбутнє. Тепер вона мертва, а плани мої загинули.

— Це добре. — Йеннефер, ледь втримуючи ніж у невмілих пальцях, кроїла начинену сливками вирізку.

— А тебе, — продовжував чародій, не звертаючи уваги на коментар, — пов’язували з Цірі виключно дурні сентименти, до яких у рівних долях призводили жаль, спричинений власною безплідністю, і відчуття провини. Так, Йеннефер, відчуття провини! Ти все-таки активно брала участь у схрещуванні пар, у тому розведенні, завдяки якому Цірі мала з’явитися на світ. І ти перенесла відчуття на продукт генетичного експерименту — невдалого, врешті, оскільки експериментаторам забракло знань.

Йеннефер мовчки відсалютувала йому бокалом, молячись про себе, аби той не випав у неї з рук. Помалу доходила висновку, що принаймні два пальці будуть у неї погано згинатися ще довго. А може, і завжди.

Вільгефорц аж сіпнувся від того жесту.

— А тепер уже пізно, усе сталося, — промовив крізь зціплені зуби. — Утім, знай, Йеннефер, що знання в мене було. Якби мав я дівчину, зумів би тим знанням скористатися. А ти тепер жалій, бо я міг би підправити твій сурогат материнського інстинкту. Нехай ти суха й стерильна, наче камінь, з моєю допомогою мала б ти не тільки дочку, але й онуку. Або хоча б сурогат онуки.

Йеннефер легковажно пирхнула, хоча всередині аж тремтіла від люті.

— Із найвищою прикрістю доведеться мені твій чудовий настрій зіпсувати, моя люба, — холодно промовив чародій. — Бо ж, певно, засмутить тебе звістка, що відьмак Ґеральт із Рівії також мертвий. Так-так, той самий відьмак Ґеральт, із яким, як і з Цірі, пов’язував тебе сурогат відчуття, сентимент смішний, немудрий і пересолоджений аж до нудоти. Знай, Йеннефер, що наш любий відьмак попрощався з цим світом по-справжньому полум’яно й драматично. Утім, через цей випадок ти не повинна відчувати докорів сумління. У смерті відьмака ти не винна навіть у найменшому ступеню. Усе те влаштував я. Скуштуй маринованих грушок, вони насправді відбірні.

У фіалкових очах Йеннефер запалала холодна ненависть. Вільгефорц розсміявся.

— Такою я тебе полюбляю більше, — сказав. — І справді, якби не браслети з двімериту, спалила б ти мене на попіл. Але двімерит діє, тож можеш мене палити виключно поглядом.

Сопливий чхнув, висякався й розкашлявся, аж сльози потекли в нього з очей. Високий позирав на чародійку своїм неприємним риб’ячим поглядом.

— А де ж це пан Ріенс? — запитала Йеннефер, розтягуючи слова. — Той пан Ріенс, який стільки мені наобіцяв, наоповідав, що саме він зі мною зробить. Де ж це пан Шірру, який ніколи не оминав оказії мене пхнути чи ко́пнути? Чому стражники, ще донедавна такі пихаті й хамовиті, почали поводитися з лякливою повагою? Ні, Вільгефорце, відповідати немає потреби. Я й так знаю. Те, що ти говориш, — одна велика брехня. Цірі від тебе вислизнула, і Ґеральт від тебе вислизнув, при оказії, думаю, влаштувавши твоїм зарізякам криваву лазню. І що тепер? Плани розтрощені, перетворилися на пил, ти сам те визнав, сни про потугу розвіялися, наче дим. А чародії та Дійкстра вже поряд, поряд. Не без причини й не через милосердя ти перестав мене катувати й намагатися примусити до сканування. А імператор Емгир підтягує сітку, а він напевне дуже, дуже злий. Ess a tearth, me tiarn? A’pleine a cales, ellea?

— Говори загальною мовою, — сказав зашмарканий, витримавши її погляд. — А звуся я Стефаном