Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Як пізніше з'ясувалося, Лара відчула тоді точнісінько те саме, що Данько. І теж не могла пригадати, про що говорили — а цілий же день гуляли містом, сиділи в кав'яреньках зі строкатими парасолями, каталися на пароплаві, годували хлібом качок…

Вони були знайомі вже рік, пережили серйозну сварку, хотіли винаймати квартиру — набридло зустрічатися в общазі, де жив Данько, чи в Лари, коли батьки йшли на роботу, а молодший брат — до інституту. Власне, квартиру Данько вже найняв і перевіз туди свої речі (Лара на тиждень поїхала до бабусі й ось-ось мала повернутись). Якби не безглузда аварія…

Тепер він уже не був упевнений, що Лара шукає його, — і ненавидів себе за ці сумніви. Але той голос у слухавці…

Зрештою, є ж якась централізована система пошуку, номери, за якими телефонують, коли шукають тих, хто щез! Чому ж Лара не знайшла його? І що означали ті слова: «Її нема»?

Данько вже навмисне ятрив себе спогадами: про спільні походи до театру, де Лара любила, бува, ділитися з ним враженнями просто під час вистави, — і при цьому ніжно лоскотати йому губами вухо; згадував її сплячою: на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка; пригадував, якою палкою і водночас уразливою вона могла бути; пригадував…

І, наче цвях у серце, вганяв у себе думку: «Все це у минулому. Втрачено назавжди». Не хотів вірити, але змушував серце (сталевий стрижень входить дедалі глибше… уже майже не боляче) — змушував звикати.

Звикав.

До вечора.

Увечері запалив світло, і руки самі собою потяглися до паперу й олівця. Данько і не помітив, що намагається намалювати Ларин портрет, — але коли побачив, що саме виходить: потворний, складений із ламаних ліній профіль, — зіжмакав аркуш і викинув у вікно. Білий жмуток полетів у кущі й сполохав бомжа-пляшкодобувача, що саме причаївся там, — та й залишився собі в листі, пір'їнкою янгола в асфальтовій калюжі.

Назавтра в палату прийшов з обходом Михайло Якович, який саме повернувся з чергового загулу-запою і мав трохи пригнічений вигляд. Запитав про стан, запропонував Даньці прогулятися палатою, похвалив, мовляв, видужуєте; нарешті знову завів розмову про рай.

— А чи могли б ви зобразити ваш рай? Із янголами «німбастими», з ґратами? Але без дроту вгорі. Не карикатурний — справжній.

— Знаєте, Михайле Яковичу…

— Складно? Рука ще не розім'ялася? — здогадався лікар. — Це нічого, вправляйтеся, і навички поступово поновляться. Сухожилля та кістки не пошкоджені, організм у вас міцний — здолаєте.

— Ви ще про Мєрєсьєва згадайте.

— Може, і згадаю, — серйозно відгукнувся Михайло Якович. — Але сподіваюся, обійдемося без надзвичайних заходів. Поміркуйте: де я вам ведмедя знайду? Але рай, — сказав він уже від дверей, наче між іншим, — зобразіть. Принаймні спробуйте. На жаль, більшість людей узагалі не здатні уявити собі ні раю, ні пекла.

Наскільки Данько знав, більшість людей багато чого не можуть уявити, але навряд чи він так уже побивався б через це: не можуть, і хай. Данько он досі, як не вправлявся, навіть звичайнісінький овал намалювати не в змозі. Який уже тут рай!..

Того ж дня до його палати вперше підселили хворого. Огрядний чолов'яга чимось нагадував пораненого ведмедя; він пролежав недовго і надвечір сконав… Точніше, увечері, під час обходу, це виявила медсестра, а затих він раніше. Чолов'ягу винесли, від нього залишився дивний запах лимонних льодяників і зім'ята білизна на ліжку — саме на тому, де зазвичай сидів уночі Данько. Наче соромлячись потурбувати пам'ять покійного, він вмостився сьогодні скраєчку — і одразу ж обома руками сперся на підвіконня, переляканно вглядаючись у дві постаті під вікном.

«Піджачники»! Данько ніколи ще не бачив двох одразу.

Тим паче — в компанії такого дивного фрукта: високого чоловіка з коров'ячими рогами… ні, звичайно, в рогатому шоломі! — в кольчузі, з буйною бородою і не менш буйного в поведінці. Він випав із кущів, заревів, вертячи масивною головою, і посунув просто на «піджачників». Ті вправно підхопили його під білі руки і потягли за ріг корпусу.

Данькові здалося, що було в «піджачниках» щось неправильне… Можливо, в зачісках? — волосся в обох виблискувало, наче прилизане, лише на потилицях стирчало кілька пасм…

«Піджачники» наче відчули Даньчин погляд: не відпускаючи полоненого, мов за командою обернулися, задерши голови. Данько відсахнувся і, не втримавшись, повалився на ліжко, боляче вдарившись потилицею об металеву раму.

Коли, пересиливши біль і страх, він знову підкрався до вікна, на доріжці перед корпусом нікого не було, тільки блищала в кущах так і не підібрана бомжем пляшка.

* * *

Відтоді потік Даньчиних співпалатників не переривався. Їх підселяли, щоб за деякий час — годину, півдня, добу — винести. До моргу. Одні помирали в муках, інші відходили легко, з посмішкою на вустах. Бували дні, коли в палаті не лишалося вільного ліжка, іноді ж Данько залишався віч-на-віч із єдиним хворим; він кілька разів збирався запитати медсестер, санітарів чи Михайла Яковича, чому так виходить, що це за безглуздий збіг? — та все забував чи не знаходив слушної миті.

До вікна Данько намагався більше не наближатися, навіть під, час своїх поновлених вправ із милицями (а незабаром — уже й без милиць). Усі ці смерті лише спочатку вражали його, а потім — давали внутрішній поштовх, палітру переживань, які він звик переносити у свої картини. Можливо, саме тому щодня Данькові малюнки ставали вдалішими, а стос портретних ескізів на тумбочці зростав вавилонською вежею?

Трохи роз'яснив ситуацію один із санітарів, які вкотре прийшли по мерця. «Старенькі-FM» називали цих власників білих халатів, волохатих ручищ і пропитих пик «лихолапами» — і кожному давали хвацьке прізвисько: Борода, Нечеса, Старий Кусака, Вепряче Ікло, Бахур, Лихохвіст.

Поки вони вантажили покійного — охлялого, наче макаронина, чолов'ягу, з вигляду — типового бухгалтера, Лихохвіст примостився на краєчку Данькового ліжка і запитав: «Можна?» — несміливо простягнувши руку до стосу ескізів. Зверху лежав портрет охлялого бухгалтера.

Лихохвіст подивився, трусонув головою (перехоплені чорною гумкою патли, причина його прізвиська, захиталися); «А схоже», — сказав із повагою.

— Чому їх увесь час до мене приносять?

— Кого?

— Небіжчиків, — відрубав Данько. — Ну, майбутніх… Вони ж тут майже не затримуються…

— Бо інші палати повні, а вантажний ліфт зламався, ніяк не полагодять, — розвів руками Лихохвіст. — Утомилися вже сходами бігати з носилками. Ну, і… — він тяжко зітхнув і