Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Опустивши голову, монстр кинувся вперед, націливши свої гострі, наче лезо, руки просто мені в груди.

Страх, що сидів у мене в шлунку, підштовхував мене кинутися вперед, як стріла, але це б не спрацювало. У мене нізащо не вийшло б випередити цю істоту. Тому і розвернувся, й останньої миті відстрибнув убік.

Людинобик промчав повз, наче вантажний потяг, заревівши з відчаю, і обернувся, але цього разу не до мене, а до матері, яка у цей час намагалася посадити Гровера на траву.

Людинобик загарчав, риючи землю ногами. Тепер він дивився на мою матір, яка повільно задкувала пагорбом у напрямку дороги, намагаючись відволікти чудовисько від Гровера.

— Біжи, Персі! — гукнула вона мені. — Я не можу йти далі. Біжи!

Утім, я стояв на місці, заклякнувши від страху, аж раптом монстр кинувся на маму. Та спробувала ухилитися, як радила мені, але потвора засвоїла урок. Викинувши вперед руку, людинобик схопив матір за шию, не даючи їй відскочити. Коли він підняв її, мама продовжувала боротися, гамселячи повітря руками й ногами.

— Мама!

Вона перехопила мій погляд і здушеним голосом знову вигукнула:

— Біжи!

По тому чудовисько із лютим гарчанням стисло свої ручиська на шиї моєї матері, і та розтанула у мене на очах, перетворившись на світло, мерехтливу золотисту оболонку, так ніби була голографічним зображенням. Сліпучий спалах і… її просто не стало.

— Ні!

Мій страх раптово змінюється на гнів. Несподівані сили нуртують всередині мене — я відчув той самий приплив енергії, як тоді, коли побачив, що у місіс Додз виросли пазурі.

Людинобик дістався до Гровера, який нерухомо лежав на траві. Монстр схилився над ним, обнюхуючи мого кращого друга так, ніби збирався підхопити Гровера і так само змусити його щезнути.

Я не міг цього дозволити!

Я зірвав із себе свій червоний дощовик.

— Гей! — гукнув я щосили, розмахуючи курткою і забігаючи збоку від монстра. — Гей, дурню! Шматок м’яса!

— Р-р-р-ррррр! — Чудовисько обернулося до мене, вимахуючи своїми важезними кулачиськами.

У мене раптом виникла думка — можливо, дурна, але все ж таки краще, аніж зовсім ніяка. Притулившись до великої сосни, я став вимахувати червоною курткою перед людинобиком, розраховуючи в останню мить відскочити вбік.

Але все сталося не зовсім так.

Людинобик кинувся вперед надто швидко, простягнувши руки, щоб схопити мене, куди б я не відскочив.

Час уповільнився.

Мої ноги напружились. Я не міг відскочити вбік, тому я підстрибнув угору, відштовхнувшись, як від трампліна, від голови цієї істоти, перекрутився у повітрі, щоправда не дуже високо, і опинився просто у неї на шиї.

Як це мені вдалося? Думати було ніколи. Миттю пізніше монстр з усієї сили врізався головою в дерево, і сила удару була така, що мені ледь не вибило зуби.

Людинобик, похитуючись, став блукати довкола дерева, намагаючись зструсити мене. Я вчепився в його роги, щоб він мене не скинув. Довкола гриміло й спалахували блискавки. Дощ заливав мені очі. У носі свербіло від жахливого запаху гнилого м’яса.

Монстр матлав головою і хвицався, як на родео. Він міг би просто обернутися до дерева і розчавити мене об нього, як коржика, але згодом я зрозумів, що ця потвора була запрограмована виключно на рух уперед.

Тим часом Гровер, який лежав у траві, застогнав. Я хотів було гукнути, щоб він замовкнув, але побоявся, що відкушу собі язика, оскільки мене матлало з боку в бік.

— Їсти! — попросив Гровер.

Людинобик обернувся до нього, і знову став рити землю, готуючись до нападу. Я згадав те, як він вийняв життя з моєї матері, змусивши її щезнути, як спалах світла, і лють розлилась моїми жилами, як легкозаймисте пальне. Схопившись обома руками за один із рогів, я щосили смикнув його на себе. Чудовисько напружилось, здивовано загарчало і раптом — трісь!

Людинобик заволав і підкинув мене у повітря. Я навзнак гепнувся у траву. Головою я добряче вдарився об камінь. Коли я сів, перед очима стояв туман, але в руках я тримав ріг — зазубрену кістку завбільшки з великий ніж.

Монстр знову кинувся на мене.

Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я перекотився з боку на бік і став на коліна. Коли чудисько гарматним ядром пронеслося повз, я пожбурив зламаний ріг просто в його волохату грудну клітку.

Людинобик, агонізуючи, заревів. Він впав на землю, роздираючи груди пазурами, а потім почав розпадатися — не як моя мати, себто спалахом золотавого світла, а як крихкий пісок, який розвіває вітер, зовсім як було з місіс Додз.

Монстр щезнув.

Дощ скінчився. Буря продовжувала гриміти, але вже десь далеко. Від мене смерділо, як від худоби, жижки трусилися. Голова, здавалося, розколюється від болю. Я почувався слабким, переляканим і здригався від горя. Щойно на моїх очах щезла мама. Мені хотілося кинутися на землю й розридатися, але треба було допомогти Гроверові, тому я ледь спромігся підвести його, і ми, хитаючись, почвалали назустріч вогням у вікнах фермерського будинку. Я плакав, кличучи маму, але у той же час міцно тримав Гровера — я не міг дозволити йому померти.

Останнє, що я пригадую, це те, як звалився на дерев’яний ґанок, побачив вентилятор, який обертався наді мною, і довкола якого кружляла мошкара, а також заклопотані обличчя на диво знайомого мені бородатого чоловіка й гарненької дівчинки з білявим, хвилястим, як у принцеси, волоссям. Обидва дивилися на мене, і дівчинка сказала:

— Це він. Інакше й бути не могло.

— Тихіше, Аннабет, — відповів чоловік. — Він все чує. Відведи його в хату.

Глава п’ята

Я ГРАЮ В БЕЗИК ІЗ КОНЕМ

Мені снилися дивні сни — справжня стайня. Більшість тварин хотіли вбити мене. Інші вимагали їсти.

Мабуть, я кілька разів прокидався, але те, що я чув, не мало жодного сенсу, тож я знову занурювався в сон. Пригадую, як я лежав на м’якій постелі і мене з ложечки годували чимсь за смаком схожим на маслянистий попкорн, тільки це був пудинг. Дівчина з хвилястим волоссям схилялась наді мною, посміхаючись щоразу, як їй доводилося підбирати ложкою їжу в мене з підборіддя.

— А що повинно трапитись у день літнього сонцестояння? — спитала вона, побачивши, що я розплющив очі.

— Що? — захриплим голосом перепитав я.

Дівчина озирнулась, ніби злякавшись, що хтось може нас почути.

— Що відбувається? Щось вкрали? І ми маємо лише кілька тижнів?

— Вибач, — пробурмотів я. — Я не…

Хтось постукав у двері, і дівчина жваво запхала мені в рота ложку пудингу.

Коли я наступного разу прийшов до