Читати книгу - "Пригоди Пелле Безхвостого"

— Ні-ні! — заперечив Монс. — Сьогодні без дряпанини! Як подряпаєте, то він щось запідозрить.

— А так не годиться, — сказав Біл.

— Геть не годиться, — підтакнув Бул.

* * *

Потім усі шестеро котів, задравши хвости, вервечкою побігли через ліс. Лише Пелле не задер, бо не мав чого задирати.

На самій верхівці ялини сиділа білочка й прицмокувала губами. Пелле подивився вгору, а вона закричала йому:

Ну й комедія з кота —

Загубив свого хвоста!

Те розвеселило Фрітца та Фріду, й вони захихикали. Але Монс похмуро засичав на білку.

«Ти ба, який Монс добрий, — подумав Пелле. — Навіть мене захищає. Це по-справжньому приємна осіння екскурсія!»

— Чи скоро прийдемо до озера? — голосно спитав Пелле.

— Скоро, — відповів Монс. — У тому озері дуже багато салаки, повір мені на слово. — І Монс багатозначно усміхнувся до Біла й Була.

Біл і Бул зиркнули на Фрітца та Фріду. Ті ледве стримували сміх.

Невдовзі ліс, золотистий осінній ліс, закінчився, й показалось озеро Меларен, що блищало на сонці.

— Ходімо на он той місток, — сказав Монс. — Звідти салаку видно найкраще.

— Ага, звідти салаку видно, — докинув Біл.

— Салаку звідти видно, — додав Бул.

Фрітц та Фріда тільки захихотіли.

Пелле так поривався побачити салаку, що збіг на місток найперший. Монс підморгнув Білові, Біл підморгнув Булові, Бул підморгнув Фрітцові, а Фрітц підморгнув Фріді, й тієї миті, як Пелле хотів сказати, що не бачить ніякої салаки, вони всі гуртом зіпхнули його з мосту.

Коти сподівалися почути лункий плюскіт і побачити, як Пелле зникне під водою, натомість — уяви собі! — вони самі ошукалися. Під містком стриміло кілька колод і Пелле, падаючи, вчепився за одну з них своїми дивовижними кігтиками й щасливо вибрався з води!

А вгорі на містку, похнюпивши носи, стояли Монс, Біл, Бул, Фрітц та Фріда. Втім скоро їм довелося думати про дещо інше. Берегом озера галопом мчали дві здоровуцькі вівчарки і, перше ніж котячий гурт перебрався в безпечне місце, собаки забігли на місток.

Отож п’ятьом котам не лишалось нічого іншого, як скочити в озеро!

І тепер у холодній озерній воді плавали всі п’ятеро — Монс, Біл, Бул, Фрітц та Фріда. На містку гарчало й не переставало гавкати двоє вівчарок. Принаймні стрибати в озеро їм не хотілося.

А Пелле помаленьку-потихеньку добувся колодою під містком до берега. І знаєш, що він побачив неподалік од узбережжя? Ну, звісно, капелюх Біргіттиного тата, який учора поплив до озера. То ось він де причалив, то ось де його, добряче пошарпаного, гойдали хвилі!

«Шкода, що мені несила дотягти його додому», — подумав Пелле, нюхаючи капелюх. А тоді нищечком зник у лісі, й жоден собака його не помітив. Незабаром Пелле вже був у місті, — там, де тепер була його домівка.

Здоровуцькі собацюри таки стомилися стовбичити на містку й гарчати і пішли собі своєю дорогою. І тоді п’ятеро котів, що бовталися у воді, змогли нарешті дістатись до берега. Змоклі до кісток і закоцюблі від холоду, вони подалися додому. Осіння екскурсія закінчилась не так, як їм думалося. Але, мені здається, котюзі —по заслузі.

Вісімнадцятий розділ

Пелле і різдвяна ялинка

Минула осінь, і надійшло Різдво.

Пелле завжди був кіт не з полохливих, але напередодні святвечора його пройняв неабиякий страх. Він лежав собі спокійнесенько на своєму улюбленому стільці, стиха муркотів, вряди-годи облизувався, і йому здавалося, що все на світі просто чудово. Нараз із передпокою до нього долинули гуркіт, шурхіт і якісь голоси. «Ну ось, певно, Улле й Біргітта повернулись додому, — подумав Пелле. — Вічно вони на порозі зчиняють галас». І він ані ворухнувся, хіба час од часу лизав спину своїм довгим язиком, бо більше не мав чого робити.

Та за хвилю Пелле побачив якусь неймовірно чудернацьку химеру. До кімнати зайшла величезна зелена ялинка й зупинилась якраз навпроти нього. Вона трималась не прямо, як ото тримаються ялинки в лісі, а йшла, виставивши верхівку наперед, на двох передніх і двох задніх ногах.

«Ану я те чудовисько налякаю», — подумав Пелле, підвівся на стільці, вигнув спину й засичав. Однак ялинка, нітрохи не злякавшись, ішла далі, й Пелле не лишалося нічого іншого, як швиденько залізти в безпечніше місце під шафу. Звідти він стежив за нею стривоженими очима, а серце ніби вистрибувало з грудей: що ж буде далі? «А що, як ялинка засуне верхівку під шафу й вимете мене? — непокоївся Пелле. — Та ж вона, поганка, поколе мене своїми осоружними голками!»

Але незабаром, второпавши, що сталося, Пелле відчув полегшення. Виявилося, що чотири ялинчині ноги належали двом хлоп’якам, яких майже не було видно за густим гіллям, коли ті вносили ялинку. Тепер хлоп’яки поставили ялинку сторч, і вона майже діставала до стелі. А потім тато Біргітти й Улле вніс у хату зелене відро, що видалося Пелле дуже смішним, і вони всі посадили ялинку в те відро, а тато, ставши навколішки й страшенно сопучи, міцно закріпив її у відрі гвинтами. «Нелегка робота», — подумав Пелле. Тепер він аніскілечки не боявся. Вибрався зі свого сховку з-під шафи й зацікавлено дивився, що діялося навкруги. Хлоп’яки дістали кожен по монеті й відкланялися так, що чубами підмели підлогу, а як пішли, тато Біргітти й Улле налив у відро води.

«Одначе люди дуже дивні, — не йняв віри Пелле. — Додумалися внести таке одоробало в хату! Ще можна зрозуміти, коли вони наривають квітів, заносять в дім і становлять у вази, але навіщо зривати таку велетку й садовити у відро? Здається, то не з великого розуму».

Аж тут до кімнати зайшла Біргітта й заходилася плескати в долоні, підстрибувати, пританцьовувати й вигукувати:

— О, яка прегарна ялинка! Ну ж вона й велетка, тату! — А помітивши Пелле, Біргітта схопила його на руки й спитала: — Правда ж, Пелле, вона красуня?

— Ня-яв, — відповів Пелле, бо також вважав її красунею. «Хоча я не розумію, чому ялинка мусить стояти тут, у кімнаті, у відрі?»

Звичайно, останнього речення він не сказав, лише так собі подумав. Але Біргітта ніби прочитала його думки, бо мовила:

— Розумієш, Пелле, це різдвяна ялинка, її завжди ставлять на Різдво і вбирають. Можеш мені повірити, вбраною вона буде набагато краща.

«Невже її ще і вберуть? — здивувався Пелле. — Цікаво, в штани чи в спідницю? Черевиків вона не взує, бо стоїть у відрі. А