Читати книгу - "Останнє бажання"

— Геть звідси, смертна людино! — заревла потвора, махаючи лапами, але не рушаючи з місця. — Зжеру тебе! На кусні розірву!

Відьми́н не ворухнувся і не опустив меча.

— Ти глухий? Марш звідси! — вереснуло створіння і видало звук, середній між свинячим кувіканням і ревом оленя-самця. Віконниці у всіх вікнах забилися і залопотіли, стрясаючи сміття й тиньк із парапетів. Ні відьми́н, ні потвора не ворухнулися.

— Тікай, доки цілий! — рикнуло створіння, але дещо менш упевнено. — Інакше…

— Інакше що? — урвав Геральт.

Страхолюд засопів, скривив потворну голову.

— Диви, який смілий, — спокійно сказав, щирячи ікла і витріщивши на Геральта зайшлі кров’ю очиці. — Опусти те залізо, з ласки своєї. Може, ти не докумекав, що стоїш на подвір’ї мого власного дому? А, може, там, звідки ти родом, годиться страшити господаря мечем на його власному подвір’ї?

— Годиться, — запевнив Геральт. — Якщо господар вітає гостя ревінням і погрожує розірвати на шматки.

— Холера! — образився страхолюд. — Ще мене уражатиме, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, величається і думає, що зараз йому винесуть хліб і сіль. Тьху!

Створіння сплюнуло, засопло і закрило пащу. Довгі ікла зосталися назовні, надаючи йому вигляду вепра-одинця.

— Ну то що? — сказав відьми́н через хвилину, опускаючи меч. — Так і будемо стояти?

— А ти що пропонуєш? Лягти? — приснуло створіння. — Кажу тобі, сховай те залізо.

Відьми́н вправно засунув зброю до піхов на спині; не опускаючи руки, погладив ефес, що стирчав над плечем.

— Я б волів, — промовив, — щоб ти не робив надто різких рухів. Цей меч завше можна витягнути, притому швидше, ніж ти думаєш.

— Я бачив, — хрюкнуло створіння. — Коли б не те, вже б ти був за брамою зі слідом моєї підошви на дупі. Чого тобі? Звідки ти тут узявся?

— Заблукав, — збрехав відьми́н.

— Заблукав, — повторив страхолюд, кривлячи пащу в грізній гримасі. — Ну то виблукай. Себто, за браму. Настав ліве вухо до сонця і так тримай, — то зараз вернешся на шлях. Чого чекаєш?

— Тут вода є? — спокійно спитав Геральт. — Кінь хоче пити. І я теж, якщо тобі це дуже не шкодить.

Страхолюд переступив з ноги на ногу, почухрав вухо.

— Слухай, ти, — сказав. — Ти справді мене не боїшся?

— А що, повинен?

Страхолюд розглянувся, відхаркнув, замашисто підтягнув штани з буфами.

— А, побий його грець, бодай тобі. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось такий, що від мого виду не тікає і не мліє. Гаразд. Коли ти здорожений, але порядний мандрівник, то прошу до хати. Але як ти опришок чи злодій, то щоб знав: цей дім виконує мої накази. Всередині цих мурів я правлю!

Підняв волохату лапу. Всі віконниці знову залопотіли, а в кам’яній горлянці дельфіна щось глухо забулькотіло.

— Запрошую, — повторив.

Геральт не ворухнувся, пильно на нього дивлячись.

— Ти сам живеш?

— А тобі що до того, з ким я живу? — гнівно промовило створіння, роззявляючи пащу, а потім гучно зареготало. — Ага, розумію. Певно, йдеться про те, чи не маю сорока пахолків, такої ж вроди, як я сам. Не маю. То як, до холери, користаєш із запрошення, зробленого від щирого серця? Бо як ні, то брама там, акурат за твоїм задом!

Геральт штивно вклонився.

— Запрошення приймаю, — сказав згідно з усталеною формулою. — Закону гостинності не порушу.

— Мій дім — твій дім, — відповіло створіння, також усталено, хоч недбало. — Сюди, гостю. А коня давай туди, до криниці.

Палацик і всередині благав ґрунтовного ремонту, а все ж було тут досить чисто і порядно. Меблі вийшли з рук добрих майстрів, хоча сталося це дуже давно. В повітрі висів гострий запах куряви. Було темно.

— Світло! — гаркнув страхолюд, а скіпка, ввіткнута у залізний держак, відразу ж вибухнула полум’ям і кіптявою.

— Непогано, — промовив відьми́н. Страхолюд зареготав.

— Тільки всього? Ну, бачу, тебе здивувати трудно. Я ж казав, що цей дім виконує мої накази. Туди, прошу. Обережно, бо сходи стрімкі. Світло!

На сходах страхолюд повернувся.

— А що це баламбає в тебе на шиї, гостю? Що це таке?

— Подивися.

Створіння взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, ледь напинаючи ланцюжок на шиї Геральта.

— В цього звіра неприємний вираз морди. Що то таке?

— Цеховий знак.

— Либонь, намордники виробляєш. Туди, прошу. Світло!

Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не лічити великого світильника з потемнілої бронзи, покритого фестонами застиглого воску. Після чергової команди страхолюда свічки запалали і замиготіли, дещо роз’яснюючи приміщення.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю — тут висіли композиції з округлих щитів, перехрещених протазанів, рогатин та гізарм, тяжких кончарів і бойових сокир. Половину прилеглої стіни займало жерло величезного каміна, над яким виднілися ряди облізлих портретів. Стіна навпроти входу була заповнена мисливськими трофеями — сохаті роги лосів і росохаті оленів кидали довгі тіні на вищирені голови вепрів, ведмедів та рисів, на обшарпані й поморшені крила орлів та яструбів. Центральне почесне місце займала голова скельного дракона — пожовкла, знищена, з вилазячою паклею. Геральт підійшов ближче.

— Його вполював мій дідусь, — сказав страхолюд, кидаючи в жерло каміна величезну колоду. — Мабуть, останній в околиці, який дав себе вполювати. Сідай, гостю. Думаю, ти голодний?

— Не заперечую, господарю.

Страхолюд сів при столі, опустив голову, сплів на животі волохаті лапи, якусь хвилину бурмотів, потім стиха рикнув, б’ючи лапою об стіл. Полумиски й тарілки олов’яно і срібно, чарки кришталево задзвеніли. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом. Геральт не виявив здивування.

— Так, — затер лапи страхолюд. — Краще від слуг, ні? Частуйся, гостю. От пулярка, от вепрова шинка, ось паштет із… Не знаю, з чого. З чогось. Тут рябчики. Ні, до холери, це куріпки. Я закляття поплутав. Їж, їж. Це порядна справжня їжа, не сумлівайся.

— Я й не сумліваюся. — Геральт розірвав пулярку на дві частини.

— Я й забув, — пирснув страхолюд, — що ти не з лякливих. А, до прикладу, звешся як?

— Геральт. А ти, господарю?

— Нівеллен. Але в околиці називають мене Виродком або Ікланем. І дітей мною лякають.

Страхолюд влив собі до горлянки вміст величезного кубка, а потім поліз пальчиськами в паштет, вириваючи з миски майже половину зарáз.

— Дітей лякають, — повторив Геральт з повним ротом. — І, далебі, безпідставно?

— Цілком. Твоє здоров’я, Геральте.

— І твоє, Нівелліне.

— Як вино? Ти помітив, що виноградне, а не з яблук? Але, як тобі не смакує, вичарую інше.

— Дякую, несогірше. Магічні здібності в