Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

— Він увечері дзвонив, еге ж?

— Правильно… Приїхав до неї, двері зачинили, мене в комірчину замкнули, ну й… Діло молоде, всі такими були… Тільки раніше таємно, а тепер усе бігом, а в поспішливості яка таємниця? Одна безсоромність…

— Пішов він пізно?

— Рано пішов… Уже ранком… Люда йому ще віднесла чарку, щоб голова не боліла. Печиво й чарочку, це я точно пам’ятаю… Вона печива мені не дає, каже, для здоров’я старим погано…

— А де в неї велика записна книжка? — тихо спитав Костенко. — Та, що дома нею користується?

— Та тут же, на столі має бути…

Великої книжки також не було.

…Дома у Мишані Яструба (дружину забрала «швидка допомога», підозра на обширний інфаркт) залишився син Мишко — блідий, аж синій, тремтить весь; сказав, що велику телефонну книжку татко узяв з собою; весь ранок дзвонив кудись, зайнято було, а потім плюнув, поклав її в «дипломат» і пішов до себе…

— Хто ж це татка мого? — Мишко стиснув кулачки (на батька не схожий: худенький і жилавий). — За що?

— Шукаємо, Мишко, — відповів Костенко. — Ти пам’ятаєш мене?

— Ще й як пам’ятаю! Татко вашу фотографію завжди тримав, заступник, говорив…

— Де ця фотографія?

— У столі.

— Вийми.

— А її при обшуку забрали… Пообіцяли, що завтра ввечері повернуть, тільки копії зроблять.

— Тобі скільки? Тринадцять?

— Чотирнадцять.

— Гроші є?

— Мама залишила.

— Сам готувати вмієш?

— Ми з татком самі м’ясо смажимо… Смажили…

Костенко вирвав аркуш з блокнота, написав свій телефон:

— Дзвони, Мишко… А якщо хтось розпитуватиме про обшук — це не тому, що проти батька у нас зло… Треба так… Почнуть розпитувати, а ти трубочку поклади, крикни, мовляв, суп википає, й дзвони від сусідів ось по цьому номеру: «Негайно для товариша Глинського»… Зрозумів?

— Це щоб засікти того, хто дзвонить?

— Точно…

— А татка коли додому привезуть? — очі у хлопчика були повні сліз, він усе ще тремтів, але стримувався, не плакав.

— Татко твій хрещений був, Мишаню, його треба в церкву везти, а не додому… Я допоможу… Домовлюсь з батюшкою, там і відправлять похорон над ним, і все буде по християнському обряду… Додому його не треба привозити, шануй батьківську віру, синку…

У НТВ на Петровці роботу ще не закінчили, але Галина Михайлівна (Боже мій, що безсоння робить з жінкою, «Галинка», «Галинка», а вона стара зовсім), запам’ятавши три головних запитання, які цікавили Костенка, сказала йому:

— Шило, яким убили Яструба, зроблено з особливо міцних матеріалів з домішкою компонентів, що застосовуються в радіопромисловості.

— Метали фондовані?

— Не просто фондовані, а строго фондовані… Частина йде на Байконур, кожен грам на рахунку.

— А що дає домішка такого матеріалу?

— Максимальна міцність знаряддя вбивства… Проходить крізь кістку, про ребра й говорити нічого… Тепер друге…

Судячи з потертостей внутрішньої кишені піджака, там лежала записна книжка — червоного кольору, дуже стара, невітчизняного виробництва… Витягали записну книжку в гумових рукавичках — радянських, у нас же не гума, а візитна картка вселенського бардаку…

Костенко зітхнув:

— Галинко, бардак насамперед визначає саме порядок.

— У вашого покоління пристрасть до прямолінійних сталінських формулювань, Владиславе Романовичу.

— На жаль. Хоч зараз багато хто по ньому зітхає: хочуть порядку.

— Нехай тоді добровольці йдуть відбудовувати концтабори.

— Навіщо? Якщо це станеться — коситимуть з кулеметів… Згадають уроки минулого: Йосиф Віссаріонович залишив багато свідків… Щось ще є?

— Є. Ви просили попрацювати з «Волгою» льотчика Аерофлоту Полякова… Так от, його номер відкручували інструментом з домішкою такого ж радіокосмічного матеріалу, що знайдено на слідах, залишених шилом… На машині Полякова ніхто не їздив, це ми встановили точно…

Костенко попросив Глинського дізнатися прізвища всіх членів гаражного кооперативу; адреси й телефони; з’ясувати місце проживання полковника Савицького, котрий працював у розформованій групі у справі Федорової.

— За один день?

— Треба дізнатись… будь ласка…

— Спробую… Але — не обіцяю.

Костенко стомлено потягся, аж захрустіли суглоби.

— Я — посплю… Телефон відключу на чотири години… Коли щось надзвичайно спішне — приїжджай…

…Глинський приїхав через годину — в морзі пізнали труп Людмили Василівни Груздьової, секретаря-друкарки кооперативу «Зоря»: збита на невеликій швидкості, знайдено слід від удару ребром долоні по шийному хребцю, що викликав миттєву втрату свідомості…

— Сумочки, звичайно, немає? — спитав Костенко.

— Звісна річ, — зітхнув Глинський.

— Розмножте її фотографію — живої і вбитої — і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І — на бензоколонки… Так, так, — Костенко чомусь розсердився, — могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?

— Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…

— Там поряд є ресторан?

— Так. Я туди сам махну.

— Це безглуздо. Працює банда професіоналів, вони її поїли в іншому місці… А втім, для страховки покажіть, всяке буває…

…Вахтер у міністерстві досить ретельно вивчав пенсійну книжку Костенка, потім дзвонив кудись (відгороджений товстим склом, нічого не чути), після цього книжку повернув:

— Ви відставник… Не можемо пропустити… Треба, щоб перепустку спустили…

Костенко зайшов у кабіночку, де були внутрішні телефони, знайшов номер відділу рідкісних сплавів; відповіла секретарка, голосочок тоненький, дитячий.

— Я хотів би, сонечко, з вашим начальством порозмовляти…

— По-перше, я вам не сонечко, а по-друге, начальство зайняте.

Відбій. «Ми — «най-най»! Нація великої культури! Та ні в якому Таїланді не дозволять собі так поводитись в офісі».

Костенко набрав номер ще раз:

— Пробачте, я щойно дзвонив вам…

— Я вже сказала вам: іде нарада!

Відбій.

Костенко подзвонив у партком, пояснив. Пообіцяли спустити перепустку, чекав півгодини, подзвонив ще раз. Дівка розгнівалась:

— Ми — режимне міністерство! Сказала чекати — чекайте.

— Я чекати не буду, а поїду в Міністерство внутрішніх справ і подзвоню вашому міністру по «кремльовці»! А ви з парткому йдіть геть! Через таких, як ви, вішатимуть комуністів!

— Що, що?! Та ви…

Костенко люто кинув трубку на важіль, розпахнув двері ногою (ніякої вентиляції, весь укрився потом), пішов до виходу; день втрачено; це ж злочин; вирішив був подзвонити у перший відділ, але побоявся за серце: а що, коли й там такі ж держиморди?

Коло міліціонера (перший кордон) його окликнули:

— Де тут Костенко?

— Я.

— Перепустку замовляли?

— Так…

— Оформляйтесь…

Заступник начальника відділу рідкісних сплавів — високий, широкоплечий чоловік з негритянською чуприною, похмуро вислухавши Костенка, спитав:

— Аналіз проб у вас з собою?

Костенко простяг йому висновок НТВ.

Він уважно ознайомився з висновком, викликав секретарку (розчепурилося, стерво, звідки в гарненької дівки — якщо грим стерти — стільки холодного хамства?), попросив зробити дві копії й запросити товариша з першого відділу…

— Як мені вас величати? — спитав Костенко. — Ви не відрекомендувались.

— Ах, так, пробачте,