Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Костенко запросив його на вулицю:
— Мені Людка потрібна, Дмитре Ігоровичу. Негайно. Будь ласка, дайте її телефон або адресу.
— Що, мала наділила столицю ще одним СНІДом? — Аршанський умить протверезів. — Документи покажіть, будь ласка.
— Я оперативний черговий по Московському карному розшуку, — відрекомендувався Глинський. — Ось моє посвідчення.
— Московський карний розшук не по нашій лінії, — посміхнувся Аршанський. — Кооперацію добивають зачаєні сталіністи й общинні плакальники… Що з нею сталося? Дівка хороша, правда, слабка на передок, але ж це Московський карний розшук не тривожить… Телефон її легко запам’ятовується: чотириста дев’яносто дев’ять, дев’яносто дев’ять, сорок, вона, мені здається, з начальником абонентської мережі встановила дружні стосунки…
— Адресу не пригадуєте?
— Один раз був. Уночі… Напідпитку, не осудіть… Ще запитання є?
— Чи не знайдете завтра час поговорити зі мною? — спитав Костенко. — Не допит, не вербування — мені потрібна ваша порада, і тільки.
— Порада вам — це і є вербування, — озвався Аршанський. — Дзвоніть після сьомої, може, я викрою для вас півгодини. Але не обіцяю, дуже багато зустрічей… Предмет поради?
— Вбивство..
— Рекет?
— Ні.
— Хм… А які спонукальні причини?
— Не знаю. Тому прошу про зустріч…
Звідти ж, з ресторану, подзвонили Людці. Сонна бабуся відповіла роздратовано, з страшенною образою:
— Побійтесь Бога, отак пізно дзвонити…
— Люда сама просила, це Аршанський, голова, — відповів Костенко, — з кооперативу…
— Аршанський, Засранський, яке мені діло?! Повезли Людку, взяла сумочку, намазалася та й подалася. Сказала, що на годину, а вже друга ночі, стерво поганюще!
— Це буде другий труп у тебе сьогодні, Глинський, — прикривши трубку, шепнув Костенко. — Дзвони в прокуратуру, роздобудь понятих, і мчимо до старої.
— Прокуратура зажадає підстав, Владиславе Романовичу… Не дадуть вони постанови…
Костенко дав Глинському троячку:
— Купи шоколадку, добре?
…Бабуля двері не відчиняла.
— Ракитники, — причитала вона, — глядіть, вимагачі паскудні, я вже «нуль-два» набрала, тікайте добром…
— Ракитники — це як розуміти? — Костенко здивовано обернувся до Глинського.
— Рекетири, — відповів той. — Росія чужі слова важко сприймає.
— А — бюрократ?
— А на це є своє: «марудник», «супостат», «підступник», «сутяжник»…
— Сусідів будити незручно, про «нуль-два» вона нісенітницю плете, — мовив Костенко. — Дурна баба, зараз її онуку десь топлять чи палять, а вона — чи ти бач, га?
Глинський припав до дверей:
— Бабусю, я з міліції, майор Глинський, подзвони «нуль-два», тобі підтвердять… Ми чого до тебе просимося, бабусю? Ми боїмося, що з Людкою може трапитися біда…
Стара подзвонила в міліцію, було чути, як вона перепитувала з дальньої кімнати: «Глинський?! Як, Габинський?! Тьху, православних у нас немає, чи що?! Все кепкуєте, нічого не розумію… То відчиняти йому?! Я трубочки не кладу, я при вас відчиню, якщо замовкну, значить, звели мене з світу, на вашій совісті буду…»
Бабуся зняла ланцюжок, зажадала показати документ, Глинський простяг їй посвідчення, вона довго шепотіла звання оперчергового й прізвище, потім нарешті впустила в квартиру.
Невеличка двокімнатна «хрущовка» була обставлена антикварними меблями (правда, червоне дерево тут сусідило з карельською березою й горіхом), на кухні стояла західнонімецька ультразвукова плитка — як тільки покладеш у духовку м’ясо на хвилинку — зразу тобі готовий ромштекс, там же, на кухні, стояв дивовижний приймач; непогано секретарка живе.
— Бабулю, я за Люду хвилююсь, — сказав Костенко.
— Бабуля померла, царство їй небесне… Я — прабабуся єйна… Та й я за неї хвилююсь, за стерво…
— Вона коли поїхала?
— Та годині о восьмій… Побігла вниз, потім повернулася, начебто фарби ці самі взяти, щоб пику засмаглою робити…
— Ви у віконце не бачили, її таксі чекало?
— Вона на них не їздить! Її сюди то чорні іноземці привозять, то коричневі, мене закриє в комірчині, — стара кивнула на внутрішню шафу, — і щоб носа не показувала..» А коли чхнеш або захропиш від задухи, то назавтра так відлупцює, що й жити на світі не хочеться…
— То яка ж машина її чекала? — неуважно спитав Костенко. — Наша чи та, на якій коричневі їздять?
— Ні, не наша, — бабуся похитала головою, — колір дуже безстидний.
— Як це? — не зрозумів Костенко й витяг з кишені шоколадку. — Ось вам подарунок, бабусенько.
— А це що?
— Шоколад, — сказав Глинський; його завжди дратувала манера Костенка вести розмови із свідками, хоч він розумів, що саме така некваплива, але стрибаюча розмова (тільки здавалася стрибаючою) — Костенко через кожну фразу вміє тягти своє, акуратно й ненав’язливо, розуміючи, що страх перед посадовою особою, навіть коли вона не в формі, але з червоною ксивою, — неодмінна константа радянської людини — повинна створити атмосферу прихильної поступливості, ніякого форсажу, тим паче наступального…
— Начебто конфекти, чи що? — спитала бабуся, розгортаючи шоколадку; вона відламала малесенький шматочок і поклала його під язик. Так тьотя Федося пила вприкуску чай, згадав Костенко, тільки замість шоколаду в них були подушечки; тепер і вдень із свічкою не найдеш, їх скуповують на самогонку…
— Так, — відповів Костенко, — наче вершкові цукерки, дуже корисно для серця… Бабулю, а де Людина записна книжка?
— На столі, — відповіла старенька. — Біля телефону.
— Дозвольте подивитись?
— Ви ж при чині… Дивіться… Я владі покірна… Тільки черевики зніміть, вона за килим боїться…
Ні на столі біля телефону, ні в шухляді записної книжки не було.
— А косметичку вона де тримала? — спитав Костенко. — У ванній?
— Там у неї всяке мило, воно піниться й сосною смердить… Я ж у лазню ходжу, вона мене не пускає, каже, що…
Глинський настирливо поцікавився:
— Що вона каже?
Костенко докірливо глянув на нього, спитав:
— Як шоколадка, бабусенько?
— Страшенно смачна… Я вже її прибережу…
— Пенсії вам скільки платять?
— П’ятдесят шість… Спасибі рідній партії та уряду… Раніше я сорок одержувала, ну а тепер як сир у маслі катаюсь, і сметанки можна купити, й вершків, яєчка тепер не биті беру… В капіталізьмі мруть старі з голоду, а ми старість шануємо…
— Так от про фарби Людині, — акуратно повторив Костенко, — вона їх на столі не тримала?
— Ні, на трюмі… Щоб усю себе розглядати… Особливо коли ялинкові прикраси клеїла…
— Які ще там ялинкові прикраси? — не дуже стримуючи роздратування, спитав Глинський.
— А це коли на обличчі різного кольору блискітки сяють… На лобі синя, на щоці жовта, тепер так треба, начебто закон вийшов на захист жінок, щоб красі були запопадливі…
— Бабулю, а Мишаня до неї коли дзвонив? Яструб?
— Так це він ще вчора дзвонив! Точно, дзвонив! Я ще посміялася: «Я, каже, Яструб»… А я візьми та й скажи: «Ти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.