Читати книгу - "Все, що я хотіла сьогодні…"

…не знаю, де і коли заспокоїться моя душа, але в ту мить, коли я вийшла з будинку, я відчула, що готова стрибати на одній ніжці — так мені стало легко!

Навіть не думала, що таке може бути — від одного жесту, який ти нарешті дозволяєш собі зробити по відношенню до свого ката.

А не дозволяєш лише через те, що він має владу над твоїм життям.

Але хіба над життям? Тільки тепер я зрозуміла, наскільки мізерними були мої тодішні проблеми. Я боялася втратити роботу?! А що означає втрата роботи в порівнянні з тим, що мені судилося втратити зовсім скоро…

Йшла вулицею і помічала, що люди звертають на мене увагу. Певно, через те, що моє обличчя світилось. І це я відчувала фізично!

Раптом я подумала, що мені давно не було так добре.

Хіба що, пригадую, одним весняним ранком багато років тому. Тоді я майже так само йшла вулицею і мене розпирало від щастя. Під ногами дзвінко розколювалися дзеркала ще охоплених памороззю калюж, але повітря вже пахло сонцем. Я тоді подумала: на початку березня сонце має запах! У мене не було жодної підстави виробляти ендорфіни, чи як там називається «гормон щастя»…

Цей стан не мав жодної підстави і тому саме тоді був абсолютним, базованим лише на тому, що я є, що я існую, що я рухаюсь і дихаю. Що в цьому стані абсолютного щастя я можу навіть трохи летіти над землею. І всі, хто йде назустріч, помічають це і теж усміхаються мені у відповідь.

Зараз відчуття було майже таким самим. А може, ще гострішим, адже тепер я всотувала ці усмішки, цей рух, це тепле осіннє сонце. Тобто якщо тоді — багато років тому — мені здавалося, що я розчиняюсь у повітрі, віддаю йому кожну клітинку свого єства, бо мене в мені так багато, що я готова була віддавати і віддавати, то нині я з такою ж пристрастю всотувала світ у себе, мов губка, що її поклали посередині тарілки з водою.

А ще цей процес «віддавання» і «всотування» нагадав про стосунки з Вадиком. Адже якщо врахувати той загальновідомий постулат про те, що в більшості випадків у коханні хтось «віддає», а хтось — «бере» (тобто він звучить так: хтось любить, а хтось дозволяє себе любити), то, власне, я була з тих, хто «віддає».

З тої ж причини, про яку вже сказала: мене в мені було надто багато для мене одної! Ось яка тавтологія.

Але інакше не скажеш…

11 годин 13 хвилин

…не скажеш…

Я не помітила, як вийшла на центральний майдан. Він був увесь затоплений сонцем, навіть із фонтанів лилася не вода, а неймовірно яскраві сонячні потоки.

Я так стрімко вискочила майже на середину, ніби це була сцена. Ніби всі, хто сидів довкола на лавах та парапетах, тільки й чекали на мій вихід, а я мала щось заспівати чи виконати танець вмираючого лебедя під музику Сен-Санса…

Стишило мою ходу й ейфорію нове запитання (сьогодні їх було надто багато для моєї голови), і воно поволі затьмарило настрій. Запитання було таке: чому я давно (майже ніколи поспіль) не відчувала цього гострого «заштрику щастя», адже нині, коли життя впорядковане, мала для цього всі підстави. Чому? Чому?! Чому?!!

На першу зустріч із Вадиком я йшла, трусячись, мов листя трепети. Навіть не пам'ятаю, яка була погода.

Вадик міг керувати мною одним порухом самої лівої брови (чомусь саме ліва в нього була найбільш рухлива і завжди вказувала мені шляху тій чи іншій ситуації). Я беззаперечно вірила йому і тому завжди відчувала себе недосконалою, недолугою, підібраною з землі.

А можливо, так воно і було? Я лежала, як безпритульний осінній лист, на якому написано щось незрозуміле, а він підібрав мене, щоб прочитати? А помітивши на ньому якусь абракадабру, зіткану з рожевих ієрогліфів, почав розшифровувати їх не очима, а пальцями — шар за шаром здираючи тоненьку шкіру? Ми так робили в дитинстві — обдирали кленове листя, залишаючи тільки «кістяк», що нагадував долоню скелета. І лякали ним одне одного.

Може, так воно і сталося? Я йшла з інституту (так-так, я провчилася на філологічному факультеті два роки) — він підійшов і запитав: «Дівчино, котра година?» Він був старший і такий… Я б сказала, охайний — у костюмі, в синій краватці з маленькими червоними парасольками (чомусь ці парасольки зворушили мене найбільше), в лакованих черевиках…

Мені всі заздрили. Адже хто вчиться на філологічному — самі наречені, доля яких — доля книжкових мишей. Хоча, присягаюсь, я так не думала. Але в цьому були впевнені всі мої рідні й тому в один голос оспівували Вадима. Але це було непотрібно, бо я й сама була готова співати осанну тому весняному дню. Я стрибнула в його кишеню і скрутилася там бубликом. Навіть інститут закинула.

…Отже, вискочивши посеред майдану, мов шоу-зірка, я згасла і швидко дала задній хід. На лаву.

…Є речі, які я завжди викреслювала з пам'яті, - з ними не можна жити. Мабуть, у кожного є такі згадки. Вони існують під нашаруванням днів, клопотів, проблем, драм і комедій. Але якщо ввесь час ятрити їх і поливати живою водою — зрештою вони розростаються і душать тебе, випивають усі соки, мов омела з дерева. Тому їх треба викреслювати і намагатися ніколи не згадувати.

Це було моїм правилом.

Я завжди боялася йти у своїх міркуваннях у глиб цих спогадів, я витирала їх подібно до того, як витирають текст, натискаючи в комп'ютері клавішу «Delete». Але часом, допомагаючи Вадикові зробити якісь документи, я думала: куди зникає помилковий текст, в який простір він йде? І чи взагалі — зникає? А можливо, він починає свої незбагненні мандри в мережі. І зрештою хтось на іншому кінці світу знаходить його в своєму комп'ютері та дивується — звідки воно взялося? І знову «вбиває», щоб помилковий текст продовжував свої навколосвітні агасферівські подорожі…

Коли я починала про це говорити, Вадик сердився і пояснював, що є така функція — «кошик». Усе йде в «кошик», а звідти бажано нічого не видаляти, бо потім може знадобитися. Для чого?

Для того…

11 годин 17 хвилин

…для того…

аби чудовим останнім осіннім днем відчути гостре щастя — просто так. І зрозуміти, що так мало бути часто.

Дуже часто.

Часто — і у всіх!

Бо ніхто не може знати, коли його, мов зіпсовану запальничку, викинуть із кишені.