Читати книгу - "Приватне доручення"

Чекісти ввійшли в ліс далеко від місця засідки і потаємними стежинами, а то й навпростець через хащі, непомітно пробиралися до нього.

Бандерівці були дуже обережні і ще заздалегідь посилали наперед «маяки». Група Карпенка мала рацію і сухий пайок на три тижні. Чекали день, другий, третій-. Курити, ходити і голосно розмовляти заборонялося. По радіо з райвідділу повідомили, що десь поблизу помічені «маяки». На п'яту добу пішов дощ. Лив він невпинно, рівномірно всю нїч і весь день. Його тихий шелест, здавалося, ніколи не скінчиться. Люди лежали на мокрих іржавих оберемках листя. Перед вечором, на шостий день їх перебування у лісі, в капітана Любимова розпочався приступ тропічної малярії. Плащі розбухли і зробилися твердими, як із бляхи. Багаття розкладати не можна. Ні хіна, ані горілка не допомагали: Любимова то проймав холод, то кидало в жар. Знайшли два порівняно сухих плащі і вкрили ними капітана. Осінній вітер мів по лісу листом. А дощ все лив. Обличчя Любимова стало жовтіше від отого зів'ялого листя. Капітан лежав і думав, мабуть, що війна вже давно закінчилась, а він от все ще поневіряється. А можливо, що й нічого не думав. На сьому добу він почав марити. Перед тим, клацаючи зубами, він сказав Карпенкові: «Ні в якому разі не повідомляйте про мене в райвідділ. Приїдуть забирати мене — відкриють засідку, й «Устим» піде іншим шляхом». Іноді Володя Любимов виринав з забуття, наче для того, щоб повторити: «Не смій повідомляти… Провалиш операцію…» Але Карпенко все ж не витримав: на дев'ятий день він повідомив у райвідділ. Там довго мовчали, а надвечір передали:

«Спробуйте підтримати капітана. «Устим» в супроводі «Ірода» і боївки в вісім душ ввійшов у ліс».

На світанку десятого дня на розкислій, слизькій стежці з'явилася людина з речовим мішком за плечима й автоматом на грудях. Ішла, тримаючи палець на спусковому гачку, часто зупинялася і сторожко прислухалася. Потім повернула назад голову і застогнала пугачем. Пропустили її. За нею ішло ще двоє. Пропустили й цих. Нарешті побачили: стежкою один в один ішло п'ять чоловік з автоматами. Попереду перевальцем ішов квадратний, порослий щетиною бандит. Карпенко вгадав у ньому «Ірода». «Устим» був посередині. На команду Ігоря: «Стій, руки вгору!» бандити сипонули з автоматів. Чекісти відповіли. Поранений в обидві ноги, «Ірод» вистрелив собі в рот. «Устим» і два охоронці були забиті., Решту, що пішли вперед, живцем взяли бійці лейтенанта Лоська — уродженця оцих місць.

Операція була закінчена. Через три години група Карпенка вибиралась на шосе, де на них чекали машини. Окремо стояв санітарний автобус. До бійців, що несли Володю Любимова, спішив військовий лікар. Але його допомога вже була непотрібною. Капітан Любимов помер іще в лісі на купі листя під колючим віттям шипшини…

За вікном вже зовсім розвиднілось. Степаничева не було. Карпенко не чув, коли за ним зачинилися двері.

Щипаючи щіточку над бровою, Ігор почав пригадувати, до найменшої дрібниці, свій прихід в будинок лісника. Оживала кожна фраза, кожен жест Яреми. Карпенко намагався надати всьому нового, іншого змісту.

Як поводив себе лісник під час арешту? Коли прикордонники вивели їх у двір, Ярема похмуро кинув жінці:

«Віддаси Кравчисі 25 карбованців».

Це все, що сказав, прощаючись, лісник! Його заарештували, звинувачують в найтяжчому злочині, а він мимохідь говорить раптом про четвертак, що його комусь винен. Чесність, чи що? Дурниці!.. Але тоді що ж?

Відчинилися двері — зайшли генерал і Кулемін.

— Та ні ж, — сперечався він з полковником. — Слідчий абсолютно вірно вів допит. Так, Ярема мовчить. Куркуль, син куркуля, переконаний націоналіст! Адже він розуміє, що Радянська влада не в Сочі його пошле… Він діє за формулою: «мені все одно, а їм, проклятим, нічого не скажу». Отак і мовчить.

— Товаришу генерал, — Карпенко схвильовано підійшов до Степаничева. — Я пригадав одну деталь…

Слухаючи Ігоря, генерал насторожився. Він уже вловив хід думок свого співбесідника.

— Можливо, це повідомлення про провал явки? — підказав Кулемін.

— Можливо, що й так, Якове Іллічу. Можливо. — Степаничев подивився у вікно. — Хто така Кравчиха? Продавщиця в сільському кооперативі чи білетний касир на станції? А можливо й сусідка Яреми?

— Даремно ми, товаришу генерале, до цих пір не взяли дружину лісника.

— За будинком ведеться нагляд, — втрутився Кулемін, — Для арешту немає підстав.

— Ось що, товаришу підполковник, їдьте негайно в Клуш і виясніть все про цю Кравчиху і про 25 карбованців.

— Слухаюсь, товаришу генерал.

Попрощавшись, Ігор вийшов з кабінету. Він встиг заскочити в буфет, купити пачку цигарок і за п'ятнадцять хвилин уже сидів у машині.

«Газик» з місця взяв третю швидкість і, розвернувшись, помчав так, що Карпенкові довелося вхопитися за скобу.

Разом з Карпенком в Клуш виїхав лейтенант- прикордонник з чорними вусиками. Він був дуже збентежений тим, що вночі заарештував «диверсанта», який потім виявився підполковником державної безпеки.

Лейтенант сидів поруч з Карпенком — позаду шофера. Крадькома поглядаючи на втомлене обличчя підполковника, він думав, чим би загладити свою помилку. Порив вітру скуйовдив неприкриту голову Карпенка, і він притримав волосся обома руками.

Рукав піджака закотився, відкрив рожевий глибокий шрам на внутрішній стороні мускулистої руки. Лейтенант почервонів.

— Цей шрам вчора мене ввечері і збив з пантелику, товаришу підполковник.

Карпенко посміхнувся.

— Нічого, лейтенанте, не переживайте!

Прикордонник сприйняв це як пробачення і відразу ж повеселішав.

— Хто ж це вас так подряпав, товаришу підполковник?

— Один знайомий, — невиразно відповів Ігор і знову пригладив волосся.

Розмова не вийшла. Лейтенант подумав, що підполковник все ще гнівається на нього. Але Карпенко не гнівався, він пригадував…

…Розгромлені в 1945–1946 роках бандитські загони української повстанської армії розвалювалися. Прості українські селяни, обдурені оунівцями, прозрівали. Цілими групами покидали вони банди і з'являлися в райвідділи МДБ з повинною, «захоплюючи» часто-густо і своїх главарів.

В лісових хащах, в непролазних гірських ущелинах, в спеціально викопаних і старанно замаскованих сховищах-схронах залишалися лише люди, які в своїй ненависті до Радянської влади дійшли до певної межі: «втрачати вже нічого». За вказівкою Центрального проводу ОУН вони організовували невеликі терористично-диверсійні групи «боївки» в 7—15 осіб.

Найбільш передбачливі, наплювавши на наказ «Центра», збиралися в загони і робили відчайдушні спроби прорватися через Карпати і Чехословаччину на Захід. Один з таких загонів в 120 осіб на чолі з досить відомим генерал-хорунжим УПА — «Вітром» був оточений чекістами.

Головорізів «Вітра» не так легко було взяти. Зайнявши кругову оборону, бандити' повели ураганний вогонь