Читати книгу - "Сповідь маски"

Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що любити — це потребувати й бути потрібним. Для мене любов — то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, що матиме за це якусь винагороду.

Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившися на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.

Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, яке заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-рожевого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.

На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну бліду спину, і раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити голого Омі. І зрозумів, що нерозважливо й необачно прогавив зручну нагоду — медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової — от тільки невідомо, доки.

Я сполотнів. Ця бліда гусяча шкіра заледенила моє голе тіло болісним каяттям. Я ковзнув порожнім поглядом по рубцях від щеплення віспи на власних недолугих руках. Лікар назвав моє прізвище. Я став на ваги, наче під шибеницю, де вже сповіщено мою страту.

— Тридцять дев’ять з половиною! — вигукнув помічник-санітар нашому лікареві.

— Хоч би до сорока дотяг! — промимрив той собі під ніс, занотовуючи в картку «39,5».

Подібні образи я мусив терпіти на кожному медогляді. Проте сьогодні було легше: втішало, що Омі немає поруч і він не бачитиме мого приниження. Ця дрібна втіха раптом переросла мало не в насолоду…

— Так, наступний! — Санітар нецеремонно підштовхнув мене в спину, та я навіть не кинув на нього, як завжди, невдоволеного ображеного погляду.

Не варто думати, ніби я не здогадувався, бодай непевно, як саме моє перше кохання сповістить про власний кінець. Може, тривога, зроджена цим передчуттям, якраз і таїлась у самій серцевині насолоди. Перший день літа був для нього мовби примірка чи репетиція на сцені. Літо наче вислало наперед перший день, аби передивитися вбрання і впевнитись: усе готове, недоглядів немає. Про перевірку сповіщали літні сорочки, в яких цього дня люди повиходили на вулицю.

Попри спеку, я застудився, в мене боліло горло. Разом з приятелем, який слабував на живіт, ми рушили до медпункту за довідками про звільнення від уроку фізкультури (тобто дозвіл бути присутнім, але нічого не робити).

Звідти на спортмайданчик ми плентались якнайповільніше. Адже виправа до медпункту чудово виправдувала запізнення, тож ми намагалися якомога скоротити нудний залишок уроку фізкультури, де доведеться сидіти без діла й дивитися на інших.

— Ну й спекота! — Я зняв кітель.

— Ти що, в тебе ж простуда! Ще примусять робити вправи!

Я знову безпорадно впакувався в кітель.

— А моєму хворому животові це не зашкодить! — Наче знущаючись, приятель стягнув свій кітель.

На цвяхах, вбитих у стінку павільйону, були порозвішані не тільки кітелі, а й сорочки. Із тридцятеро наших однокласників юрмилися біля турніків надворі. На противагу похмурому павільйону для занять у негоду, моріг і ями з піском біля турніків аж сяяли. Я сильніше, ніж завжди, відчув, як дошкуляє власна неповноцінність. Сердито покашлюючи, я попростував до турніків.

Миршавий фізкультурник навіть не глянув на довідку, яку я йому вручив.

— На турнік! Омі, покажи, як підтягатись!

Я почув, як хлопці нишком кличуть Омі. На фізкультурі він раз у раз десь зникав, і ніхто не знав, чим він займається. От і тепер він неквапом вийшов з затінку дерев, на листі яких грало сонце.

Серце моє закалатало: на ньому не було навіть сорочки, лише біла спортивна майка. Чиста білина майки здавалася кричущою на тлі смаглявої шкіри. Білий колір немов ширив навсібіч пахощі. На цьому наче гіпсовому тілі рельєфно вирізнялися чіткі обриси грудей і дві цятки сосків.

— Що, підтягатись? — похмуро, але не без самовпевненості поцікавився він у вчителя.

— Атож, давай!

Зарозуміло й ледачкувато, як ото люди з добре розвиненим тілом, Омі нахилився до ями під турніком. Поводив долонями по вологому піску. Випростуючись, стріпнув рукою об руку й поглянув на турнік над собою. В його погляді зблиснула блюзнірська рішучість, травневі хмари й блакитне небо, що на мить відбилися в його зіницях, зіщулились у холоді презирства. Стрибок блискавицею пронизав його тіло. І за мить воно вже висіло на двох руках, гідних прикраси з татуйованих якорів.

— Ух! — як один, глухо видихнули однокласники. Всі відчували, що захоплено вітають не просто силу й спритність, а вищість у юності, у житті. Їх здивувало й волосся, що рунилося в нього під пахвами. Не один із хлопчаків чи не вперше в житті побачив, що тут може рости таке рясне над міру, наче клопотлива мурава, волосся. Мов бур’ян улітку, якому мало одвірка і він наповзає на кам’яні сходи, волосся в Омі заповнювало глибоко врізані пахви й сягало аж по обидва боки грудей. Два буйних чорних травники красувались у сяєві сонця, і несподівано біла шкіра поруч з ними здавалася майже прозорою, як пісок. На його руках заграли тверді виступи, м’язи плечей здійнялися, наче літні хмари, травники під пахвами поглинула темрява тіні, груди злегка затремтіли, торкнувшися турніка. Він підтягався ще і ще.

Міць життя, безцільне буяння сили життя — ось що бентежило хлопців. Їх аж приголомшило відчуття надміру, що є в житті, нестримності, відсутності будь-якої ясної мети, окрім життя самого по собі, зловісної у своїй самодостатності повноти. Життя проточувало плоть Омі непомітно для нього самого, захоплювало його, ламало, вихлюпувалося назовні, щомиті намагаючись підкорити його. Життя було люте, мов недуга. Його тіло, вражене неприборканим життям, тримала на цьому світі лише шалена сила самовідданості, яка дозволяла не страшитися хвороби. А тим, хто боявся заразитися, це тіло віщувало лихо… Хлопчаки розгублено позадкували.

Мої відчуття були схожі на їхні, але не в усьому. Це буяння (яке, втім, увігнало мене в краску) першої ж миті збудило мою плоть. Я занепокоївся, щоб не помітили інші, бо був у літніх штанях. Та навіть якби не це, однаково мою душу виповнювала не тільки безжурна радість. Хоч я побачив те, чого так прагнув, шок від несподіванки,