Читати книгу - "Подвійне дно"

— Так. Що будемо робити? Як сталось, що Сашко знайшов костюм саме сьогодні? Адже я викинула його ще на тому тижні!

— Або ти не знаєш, як у нас сміття вивозять! Ти викинула у четвер, на вихідних ніхто не вивіз, у понеділок теж. От Сашко і знайшов, він частенько порпався на смітниках.

— Це означає одне: нашого друга посилено шукають. При чому шукачів не вирізнити з натовпу, це не міліція. Але методи в Деберца схожі: вислав «орієнтировку», от і все. Будь-хто: повія, безпритульний, бомж — побачили і повідомили. Так що нашому пацієнтові не можна потикатись назовні. Його шукають.

— Треба йому сказати. — Рудий куйовдить волосся. — Чи ні?

— Гадаєш, він глухий? Допоможи йому вилізти із шафи. Ти газети купив?

— На холодильнику лежать.

У цій країні немає хороших новин. Ну, от: тарифи на електроенергію будуть впорядковані найближчим часом. Ви гадаєте, там, нагорі, схаменулись і вирішили, що ціна зависока? Ні. Впорядкувати тарифи — це означає, підвищити їх. Ми до цього вже звикли, але куди ще підвищувати ціни, я просто не знаю. Тепер дешевше буде світити гасовими лампами чи свічками, їй-богу!

Або оце: працівники міліції брали участь у бандитському угрупуванні. Теж мені, новина! Та вони ж і є бандити, тільки з мандатом корпоративної недоторканності. Бий, вбивай, знущайся — і нічого. Ну, може, як ненароком уб’єш підозрюваного, то виженуть з міліції. Тяжке покарання, що й говорити!

Або ось: Андерса Вернера, сина німецького бізнесмена Клауса Вернера, ще не знайдено. Вдова Клауса Вернера переправила тіло чоловіка до Німеччини. Працівники міліції ведуть розслідування. Якщо хтось має інформацію… Хтось-таки має інформацію, чого ж! Кому це було треба красти німчиків? А потім вбивати? Як я розумію, Клауса знайшли неподалік од нас, то нема підстав думати, що Андерсові поталанило більше. А може, то синок сам усе влаштував? Он яка симпатична вдовиця! Хтозна, як воно там було в них.

— Андрію, їсти хочеш?

— Ні, дякую. Я чув, про що ви говорили. Я хочу сказати, що вдячний вам за турботу, але мені треба йти. Тримаючи мене тут, ви наражаєтесь на небезпеку.

— Ні. Ніхто не знає, що ти тут. А от щойно ти вийдеш звідси, та ще такий розмальований, тут тобі й смерть, — слухай мене, хлопче, я знаю, що кажу. — Так що поки сиди й не рипайся, а там вирішимо, як бути.

— Але тепер вони доберуться до вас!

— Я думаю, розпитати Сашка ніхто не здогадався. Хоча, звичайно, там уже знають, що вбили не того. — Рудий миє посуд і розмірковує вголос. — Тобі просто треба перечекати ще пару тижнів, доки прийдеш до тями. Та ще мине час, вони втомляться шукати, або вирішать, що ти подався з міста, от і все.

— Маєш рацію.

— То лягай і відпочивай. Лізо, я поїду до Ірки, а ти теж відпочинь.

— Повези їй поїсти, і візьми ось — купила їй капці, сорочку і халат.

— Склади в пакет.

Рудий іде. Я бачу, як проводжають його поглядами мої сусідки. Чому вони всі такі злющі? Старість старістю, та мені здається, що вони такими й були. Хоча я можу й помилятися. Власне, чому їх так цікавлять чужі справи? Рудий каже, це тому, що вже немає власних. Може, й таке.

Я одягаю гумові рукавички і йду у коридор. Треба вимити Сашкову половину, може, смердіти перестане. Та й кімната Антонівни досі неприбрана. Тепер я можу викинути її речі, Сашка більше немає. А я все думала: як би це зробити, щоб Сашко не образився?

Скінчила я вже затемна, непотріб упакувала в кілька паперових мішків. Треба викинути, доки темно, щоб не бачили старі брехухи. Тож я одягаю куртку і тягну мішок до дверей.

— Допомогти?

Він таки заповзявся на мене.

— Лейтенанте Огієнко, ви мене перелякали до смерті.

— Вибачте. Давайте допоможу.

— Будьте ласкаві.

— Що це в вас?

— Хіба не бачите? Набридли мені сусідки, постійно шпигують, дратують мене. Так я оце порізала бабів, розчленувала і несу на смітник. Чорт, жилаві такі, заморилась пекельно. Аж оце ви нагодились, то допоможете хоч винести, важко!

— Ви завжди так жартуєте?

— Хто жартує, я? Що ви! Які жарти!

— Зрозуміло. — Огієнко закидає мішок у контейнер. — Ви мене вважаєте за ідіота.

— З чого ви робите такі припущення?

— Симоненко говорив мені, що в вас гострий язичок. Бачу, він не помилився.

— Наступного разу я вирву Симоненкові не зуб, а язика. Добре, що сказали мені.

— До речі, Лізо, в мене до вас є прохання…

— У вас болять зуби?

— Так. Тобто, ні. Просто отут, зуб мудрості, росте просто в щоку.

— Треба видаляти.

— А ви не могли б якось…

— Приходьте на прийом.

— А зараз?

— Ви маєте на увазі — в домашніх умовах? Іржавими плоскогубцями? Вам так хочеться померти від зараження крові? Для самогубства є простіші способи, підказати?

— Я прийду на прийом. Можна завтра?

— Рівно на другу годину. Якщо пізніше, то не застанете, прийде інша зміна.

— Тоді я проведу вас додому, вже темно.

— Не треба, он Рудий приїхав. Рудий, ну, як вона?

— Погано. Лейтенанте, ви тут?

— Я вже йду. Отже, завтра на другу годину.

Він зникає в темряві, а ми йдемо до квартири. Вона зустрічає нас скаженим протягом і запахом хлорки.

— Лізо?!

— Я тут все помила, викинула мотлох, тепер провітрюю.

— Ти все викинула?

— Так. Навіщо мені Сашкове шмаття і одяг Антонівни? Склала в мішки і винесла. Як там Ірка?

— Погано. Колють її, температура в неї. Шансів майже нема.

— Якщо вона помре, я собі цього ніколи не пробачу.

— Лізо, не починай. Ти говориш дурниці.

— Ти сам знаєш, що ні.

Ми відчиняємо залізні двері і заходимо до мого помешкання. Андрій лежить на дивані, відвернувшись до стіни. Рудий клопочеться із вечерею, я йду до ванної. Втомилась страшенно, та справу зроблено. Віддадуть Сашка — поховаю, виставлю квартиру на продаж. Переїду звідси в інше місце і житиму далі. А там видно буде.

— Лізо, Андрію, ходіть вечеряти.

Я йду на поклик, а Андрій лежить. Може, спить? Я торсаю його за плече:

— Андрію, ходи, Рудий там щось зварив.

Він не відповідає, голова його безвільно відкинулась, та він живий. З рук в нього випала зіжмакана газета «Факти». Щось прочитав? Так там лише стаття про знайдене в лісосмузі тіло зниклого німця. Ні, це не могло налякати його. Тоді що сталося?

— Вадик!

Рудий прожогом кинувся на поклик.

— Він непритомний! Що могло статися?

Вдвох ми приводимо до тями нашого пацієнта. Його обличчя зблідло — наскільки може збліднути жовто-зелене побите обличчя,