Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

Довелося взяти її попід руку, прогулятися в сільці й попохмикати. А коли вона запропонувала піти до цукерні, Ісак мусив супроводжувати її та їсти тістечка.

— Так рідко це буває, — сказала Уллі.

Ісак мугикав й усміхався, усміхався й мугикав. Однак не був би він самим собою, якби за годину не заплющив очі й не замовк. Глянувши на нього, Уллі раптом подумала: «Господи, яким старим і втомленим він видається!»

— Ісаку, що з тобою? — спитала вона.

Розплющивши очі, він, як завжди, хмикнув.

— Невдовзі вже не побачу тебе, — відказав Ісак. — Нині Герман пише Буммельману та Віселлу. Якщо заанґажують його, то залишаться я, Александра й татко. Так воно не піде.

А по тому він поринув у винаходження. Уллі звелася, трохи пройшлася, спинилася перед великим дзеркалом і сказала:

— Ніколи в житті!

— Уллі, — спитав Ісак, — чи залишишся з нами, якщо Герман поїде геть?

— Звісно! Можеш на мене покладатися.

Тоді свекор пішов додому малювати, а невістка й далі сиділа в цукерні. Знову підійшовши до великого люстра, вона подумала: «Добре було б мати таке у фургоні».

— Уллі, — озвався хтось, і не треба було обертатися на голос, щоб розпізнати Юлле.

— Господи Боже, це ж Юлле! — відповіла вона так, ніби розлучилася з ним учора, а не одинадцять років тому.

Не церемонячись, він сів за її столик.

— Та ні, це не я, — сказав він. — Побачив тебе у фургоні, а якби ні, то давно вже поклав би твого сухореброго здохляка на лопатки. Еено намірився був піти до вас, та я сказав: «Облиш, не хочу, Щоб його жінка мала про що говорити. Ось так. Ну а в решті тобі добре поводиться? — усміхнувся Юлле. — Якось ладите? Гаґелям скоро буде гаплик. Старий Ісак дедалі більше нагадує Себастьяна. Александра бігає за хлопами так, що її поліцаї затримують. Еено…

І Юлле розповів історію про те, як Александрі забажалося спокусити Еено.

— Посоромся! — дорікнула Уллі.

Ото ж вони сиділи й дивились одне на одного.

«Хоч воно як, а це колишній Юлле», — подумала Уллі.

«Хоч воно як, а це та ж крихітка Уллі», — подумав Юлле.

— Хто-хто, але ти, Уллі, й раптом пустилася в мандри, вийшла заміж за такого, як Герман Гаґель! — закинув він.

— І я так кажу, — відповіла вона. Не стрималася, й ці слова прозвучали як зітхання.

— А якби я так втер Германові носа? Га?

— І що з того?

— А якби я тоді одержав по ньому спадок?

Схиливши набік голову, Юлле усміхнувся, як було колись.

Уллі змовчала, а він вів далі:

— Ти ж ніколи не хотіла прожити все життя у фургоні? Хіба не так, Уллі? Ти хочеш жити в домі. Ми ж мешкаємо не у фургонах і не мандруємо, як ті татари. Ми купимо авто. Маємо заощадження. Що ти на те, Уллі? Скажи!

Його дужа рука лежала на столі й чекала її руки. Ось тут лежала. Досить було доторкнути її, щоб стати пані Армстронґ-Юліус і їздити в автомобілі. Замість того, щоб бути пані Гаґель і висіти, почепленою за згини колін. Все дуже просто — якби тільки Юлле не обмовився про заощадження.

Уллі думала про Себастьяна й Александру. У цю мить їй хотілося торкнутися руки Юлле. Думала про Германа, Германа-молодшого та Уллі-молодшу, яка кликала її не мамою, а Уллі. У цю мить жінка була близька до того, щоб наважитися стати дружиною борця Армстронґа. Та коли згадала Ісака та його резерв, це вирішило справу.

— Не мели дурниць, Юлле, — сказала вона й вийшла з цукерні.

Ісак намалював афішу, й Александра, змінивши тактику — повернувшись додому, приготувавши їжу, прибрала міну, яку вважала янгольською, вголос вихваляла цей твір. Себастьян, супроводячи її, надіючись на милість — крону або принаймні на милостиньку — п’ятдесят ере, поділяв невістчин захват і, раз уже Александра вдавала, що не бачить нової сукні Уллі, то й він не помічав обновки. Тепер він підійшов босоніж, аби в такий делікатний спосіб показати, що конче потребує туфель.

Уллі теж побачила картину, яку Ісак поставив біля входу. Зображено пана Вальтера, що на арені бореться з ведмедем. Цю тварину Ісакові було легше намалювати, ніж лева, як хотів був спершу. А до того — новий текст. Пан Вальтер повторює виклик і обіцяє, що не сьогодні ввечері, але завтра побореться з кожним охочим із публіки й дасть тисячу крон винагороди тому, хто покладе визнаного майстра на лопатки.

І Уллі зрозуміла, що Ісак вирішив поїхати звідси.

Що він і сказав під час вечері:

— Уночі спакуємося, а тато увечері приведе коней, бо вирушаємо рано-вранці.

Герман — мабуть, щоб заімпонувати Уллі — спробував був мляво заперечити й сказав, що не варто виїжджати через цих борців, що сам він поміряється силою з будь-яким глядачем, якщо вже на те пішло, одначе ніхто на те нічого не відповів. Герман ані словом не обмовився про нову сукенку Уллі, але дивився на жінку так, неначе знову відкрив сам для себе, яка вона красива. Себастьян знай наминав і не насмілювався пристати на чиюсь сторону, бо Александра — незвично, як на неї — мовчала. Заплющивши очі, Ісак винаходив.

— Наступного тижня Уллі почне вправлятися, — несподівано озвався Герман. — Я придумав кілька номерів. А тоді будемо шукати роботи в Буммельмана, бо я вже ситий тим усім по зав’язку!

Промовчавши, Уллі глянула на Ісака, який помалу розплющив очі. Ладна була щось вдіяти, та він поглядом