Читати книгу - "Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це і є босорканя Залізноноса Інджі-Баба. Звільни мене, поки вона не отямилась!
Дзвінка схопила топірець і заходилась обрубувати павутиння.
— Дзвенить! Ой як дзвенить! Мій ніс! Як у голові дзвенить! Ви відрубали мені носа! — загриміла босорканя, і голос її був схожий на ревіння гірського обвалу.
— Тільки кінчик, — поправила тітка Василина. — По-правді кажучи, ніс був задовгий.
— Ти ще й вирепенишся, мольфарко! Та я тебе на мідянку перетворю!
Дзвінка стала перед тіткою, піднявши топірця й войовниче закопиливши губи.
— A-а, ось чого ви такі смілі! Маєте дідькового топорика! Ваше щастя!
— А тепер ми можемо погуторити? — тітка вигнула спину, потягуючись, аж кісточки затріщали. — Повторю ще раз: я хочу захистити цього звіра. Тільки скажи, чи не станеш на бік злого духа з Навії.
— Після того, шо ви зі мною вичворили, могла б і стати! Не буду більше з вами балак вести! Забирайтеся з моєї ущелини, шуруйте з моїх очей! — Босорканя метнула очицями іскри, зайшла в хату й так грюкнула дверима, що зі схилу камінці покотились.
Щойно тітка з небіжкою зникли за туманними віхтями, двері в кам’яній стіні тихенько відчинились і звідти визирнула Інджі, втягнула повітря в три дірки свого носа й хмикнула.
— І запах подібний! А я його майже забула!
Вийшовши з оселі, стара-престара босорканя зажурено подивилась угору. Її жовті очиці стали вологими.
— А я тово міркую, де ці очі бачила. І в старої, і в малої. Обоє — потомки того мольфара, що колись мене прийняв. Як я відразу не скумекала, що то його бозна скільки разів правнучки?
* * *Босорканя сиділа в своїй кімнатці на килимку з сушених змій і усміхалась. Перед нею у кришталевій кулі, потьмянілій від часу, виднілася Маренина постать. Крізь розмиті навіянські риси чітко проступало чорне зло. Потім у кулі з’явилась мольфарка — наче лита зі скла, з білими думками й золотавим світлом.
Розділ 8Знайомство з Рожком
Полісун, нашорошивши гострі вуха, чекав на мандрівників і, забачивши їх за смереками, дав знак, щоб рушали за ним.
Брик просочувався крізь найгустіші зарості. Тітка та дітлахи ледве встигали за полісуном. Спустившись на дно долини, перейшли потічок і відразу довелося дряпатися вгору, чіпляючись за траву й гілки кущів. Потім знову через ліс. Брику довелося кілька разів чекати на своїх супутників А вони вже ледве дихали від утоми.
Якби їх не вів такий мистецький провідник, то навряд чи пройшли б цими нетрями. Справжня глушина. Тільки тут і міг жити дивовижний звір.
Раптом від ялинового стовбура відокремилась лісовикова постать. Роздивившись полісуна й людей, він заговорив пронизливим, наче скрип дерева об дерево, голосом. Час від часу його слова були схожі на спів пташок, тріск гілок під ногами, нічний совиний стогін чи шум вітру у кронах. Одним словом, його голос наче увібрав усі лісові звуки. Дивно, але Дзвінка і Дмитрик його розуміли.
— Хто ви? Чи з добр-р-р-ром прийшли у наш заповідний край?
— Ратику, вони зі мною! — буркнув Брик, уперше за всю дорогу заговоривши. — Як почувається Рожко?
— Як корова в раю. Зайди трохи лівіше й побачиш.
Діти скам’яніли. Чивчинські баби позаздрили б їхній нерухомості. Тітка всміхнулася, адже це була не перша її зустріч з Рожком. Колись давно до звіра її привів дідо-мольфар. Тоді вона теж декілька хвилин не могла ворухнутись, переповнена дитячим відчуттям великої таїни.
Після кількох вдихів і видихів, Дзвінка показала тремтячою рукою на Рожка й пробелькотіла:
— То це ж носоріг! Тільки волохатий!
І справді, Рожко виявився носорогом, але не індійським, і не африканським чорним, і не африканським білим, і не суматранським волохатим. Казковий єдиноріг виявився видом, який люди вважали давно вимерлим, — ЄВРОПЕЙСЬКИМ ШЕРСТИСТИМ НОСОРОГОМ!!!
Над травою здіймалася могутня спина. Ззаду пухнастою китицею метлявся хвостик, достоту як у диких кабанів. По хребту йшов гребінь жорсткої щетини, рідке довге хутро вкривало надуті боки. Попереду з трави визирали кумедні вушка з густою гривкою між ними, малесенькі блакитні очиці й довгий гостро заточений ріг. Час від часу Рожко занурював свій ріг у землю й поров ним, викопуючи апетитні корінці. Тоді голосно плямкав.
— Ну, хочете погладити? — прошепотів Брик і показав рукою у бік носорога.
Тітка першою підійшла до могутнього звіра й ласкаво потріпала його за вушком, наче якесь порося. Їй довелося встати навшпиньки. Звір підвів голову з трави й скосив свої очиці (як на таку голову, то дуже маленькі, зате з такими розкішними віями!) на тітку. Його товсті губи розтягнулися в усмішці, якщо, звісно, носороги, тим паче давні, вміють усміхатися. Далі підійшла Дзвінка й ніжно торкнулася пальцем носорожачого рогу, тоді сторожко провела долонькою між очима тварини. І враз Рожко беркицьнувся на спину й замахав короткими ніжками. Достоту як цуценя, підставляючи черевце, щоб його почухали.
Діти й Василина кинулись його пестити, лоскотати, а малий носоріг вигинав спинку, буркотів від захвату й кліпав віями.
— Хочете проїхатись? — запитав Брик.
Рожко став на коліна, і тітка з дітьми вилізли на його широку спину. Так вони і їздили полониною, наче пливли шовковистими хвилями трав.
Розділ 9Полювання на єдинорога
— Чому ми мусимо сидіти тут? Це не справедливо! — заявила Дзвінка, коли тітка наказала їм з Дмитриком залишитись біля скель.
— Унизу
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу», після закриття браузера.