Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Потому ви залишите місто і більше ніколи не повертатиметеся сюди.

Це було не складно, і я запросто міг дати таку обіцянку, як утім, і Мишко, Костя, й Ігорович.

— Без питань, — мовив я. — Скільки ми у вас виграли?

— Виграли — це одне, — сказав Аренський. — А от завдали морального збитку — це інше.

Мишко і Костя стояли біля стіни під прицілом пістолетів…

Біс, ми не могли нічого зробити.

Тому я сказав:

— Ми компенсуємо і це.

— Справді?

— Авжеж.

— Тебе ніхто не тягнув за язик. Сам напросився, — мовив власник «Золотого Дракона» і кивнув чоловікові у дорогому чорному костюмі.

Коли той ступив крок уперед, я запитав:

— Трунар?

— Нотаріус.

Усе, що відбувалося потім, стало для нас катастрофою, а оскільки я був її учасником, то мав можливість відчути на власній шкурі, що таке підписання смертного вироку.

Виявляється, ці хлопці давно за нами стежили і знали про нас навіть те, чого ми один про одного не знали.

Вони були переконані, що ніхто з нас не пручатиметься.

Горили побували в готелі і привезли звідти дві сумки з грішми — виграші з «Праги» і «Великого Синього Пароплава», їх, як і виграні того вечора фішки, вони зразу ж забрали.

Потім настала черга наших банківських рахунків — гангстери знали їх усі до одного, за винятком тих, які Ігорович відкрив на ім’я своїх дітей від першого шлюбу.

Нотаріус, подаючи нам «авізо», примовляв:

— Ось тут і тут. І ми підписували їх, і позбувалися наших заощаджень.

Тільки одного разу Мишко мовив:

— Не підпишу, — і ледь не загинув.

Ми беззаперечно виконували все, що від нас вимагали.

Адже будь-якої миті вони могли зробити з нас небіжчиків, трупи яких знайшли б наступного ранку у якомусь сосновому лісочку за містом.

Ці хлопці вміли залишатися поза підозрою навіть після вбивств мільйонерів — і представників закону. Умертвіння кількох гравців не завдало б їм клопоту.

Коли з рахунками було покінчено, у зал занесли три великі поліетиленові пакети, перев’язані скотчем і набиті грошима. Коли Костя застогнав, то ми здогадалися, що їх вилучили з його схованки.

Вони забрали і це.

Здавалося, на цьому можна було б поставити крапку. Але власники обіграних нами казино не зробили цього.

Нотаріус дістав бланки дарчих на всю нашу нерухомість: квартири, будинки… те, що в розмові один з одним ми називали «дачами». Ми віддали все до нитки і стали не просто жебраками, а ще й на додачу «бомжами».

Нам залишили тільки форд Мишка з пом’ятим півтора тижня тому лівим крилом.

— А тепер можете забиратися геть. І не смійте потикати сюди носа.

Вони хотіли нас спекатися. І їм вдалося це зробити. Вони знали, що ніхто з нас після того, що відбулося, вже ніколи не переступить поріг їхнього казино. Ми загрожували процвітанню бізнесу, розрахованого виключно на програш багатих клієнтів. Їхній вчинок був цілком виправданий.

Троє охоронців вивели нас на вулицю до вже підігнаної зі стоянки Мишкової машини.

Гангстери повернулися до казино тільки після того, як ми від’їхали до кінця вулиці.

Уже за поворотом Мишко, який сидів за кермом, зупинився.

— Що робитимемо? — запитав він.

— Пропонуєш повернутися й улаштувати погром? — невесело скривився Ігорович.

— А чом би й ні, — мовив Мишко.

— Я не братиму в цьому участі, — сказав Костик.

Глянувши на нього, Мишко насупився:

— Ти чого це занадто спокійний?

— Сказати правду? — запитав Костик.

— Колись.

— Тисяч двісті в мене залишилося, маю будиночок на ім’я коханки, поїду до неї, якось переб’юсь.

— І ти…

— Зав’яжу, — сказав Костя. — Більше не гратиму, — він попрощався, вийшов з машини і залишив нас учотирьох.

— Правду кажучи, — сказав Ігорович, — прикро, що так сталося, але життя продовжується.

— У тебе щось залишилося? — запитав Мишко.

— Це не має значення, — Ігорович потис руку кожному з нас і додав: — Прощавайте, з вами було приємно працювати.

Сказав і пішов.

У нього залишилася п’ятикімнатна квартира колишньої дружини, діаманти, подаровані їй, і, звичайно, щось зверху: Ігорович з усіх нас був найбільш хазяйновитим.

— Повішуся, — мовив Сашко.

Я глянув на нього і побачив, що він плаче.

Це було дивно, адже він утратив значно менше за нас: гроші, які він заробив за час роботи з нами, мою машину і однокімнатну квартиру десь на околиці.

Але він плакав абсолютно щиро, не дивлячись на нас:

— Їй-бо повішуся.

— Ти ж водій, — сказав йому Мишко, — перекантуйся в якихось родичів і влаштовуйся на роботу…

— У мене немає родичів… — він схлипнув, — у мене немає квартири… У мене взагалі нічого немає…

— Сирота, — розвів руками Мишко.

Але я бачив, що йому було шкода Сашка, хоча він намагався побороти в собі це почуття. Намагався, але не міг.

Відкривши бардачок, Мишко засунув руку в потайний отвір, витяг звідти пачку загорнених у газету грошей і тицьнув