Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

звертатися до зовнішнього світу і там шукати джерел втіхи. За будь-яких обставин наш мозок справді схиляє нас робити те, що він вважає для нас найкращим. Проблема в тому, що його рішення зумовлені нашим пережитим досвідом. Якщо своєму мозкові ти даватимеш здебільшого зовнішні джерела вдоволення, він дедалі більше підштовхуватиме назовні тебе самого.

Джонатан погодився.

– Очевидно, саме через це церковники тривалий час спонукали своїх адептів віддалятися від пошуків задоволень.

– Так, навіть якщо інколи в результаті це викликало в нас почуття вини. Це не веде і до щастя. Ліпше посмакувати втіху, яку собі забезпечив! Якщо піддався спокусі – насолодися нею!

Джонатан замислено усміхнувся.

– Бачиш, проблема в тому, що задоволення, про які йдеться, ваблять мене. Якщо бути чесним із самим собою, я скажу, що, власне, заради них я гарую. Щоб заплатити за те, що мене вабить. Задля вдоволення частини своїх бажань.

– Авжеж, я не сумніваюся. Як і більшість з-поміж нас. Та оскільки це нас задовольняє неповністю, то після реалізації одного бажання ми одразу ж починаємо прагнути чогось нового, чого доти в голові не виникало. Зрештою це стає схожим на безкінечний біг за вдоволенням бажань, що змінюють одні одних.

– Можливо.

Марджі випила трішки чаю.

– Буддисти добре зрозуміли цей феномен. Вони вважають, що наші бажання є однією з причин наших страждань. Власне, через це вони пропонують позбутися своїх бажань.

– Позбутися своїх бажань…

– Саме так.

– Тааак. Теорію я розумію, а от стосовно практики, то не певен, що прийму цю ідею.

– Чому?

– Маю враження, що саме бажання спонукають мене жити.

– Спонукають тебе жити?

– Звісно. Якщо в мене немає бажань, то вже й не знаю, завдяки чому я рухався б далі по життю. Вони виступають радше рушійною силою, хіба ні? Адже якщо я чогось бажаю, це дає мені енергію боротися. Якщо мені вдасться позбутися бажань, як ти пропонуєш, тоді виникне… велика пустка. Знаєш, я уявляю себе саме так, дзен, нічого не роблю, бо мені більше нічого не хочеться, і це, на мою думку, трішки сумно, так? Трішки депресивно.

Марджі усміхнулася.

– Мій любий, ти так кажеш, бо наше суспільство навчило тебе відчувати лише минущі задоволення, власне, завдяки здійсненню твоїх бажань: воно не дало тобі нагоди відчути справжню радість, ту, що йде зсередини.

– Можливо…

– Коли батьки хотіли тебе потішити, що вони для тебе робили?

– Ну… не знаю, щось дарували…

– Як саме?

– Тобто?

– Як вони той дарунок вибирали?

– Не знаю… припускаю, намагалися дізнатися, яку іграшку мені хотілося б отримати.

Марджі з розумінням похитала головою.

– Авжеж. Яку іграшку тобі хотілося б отримати… А що вони робили для тебе на день народження?

– Подарунок, звичайно.

– А на Різдво?

– Теж дарунки.

Марджі нахилилась уперед і долила чаю.

– Розумієш, проблема тут у тому, що батьки щиро прагнули тебе потішити, і припускаю, ти це відчував. Вони, цілком певно, хотіли тобі щастя.

– Звичайно.

– Насправді, вони не усвідомлювали, що навчають тебе ставати щасливим, отримуючи якусь річ іззовні для задоволення своїх бажань.

– Розумію…

– От тільки це абсолютно неправильно. Чим більше ти звертатимешся назовні у пошуках втіхи, тим більше відчуватимеш нестачу. Чим більше ти ганятимешся за бажаннями, тим менше вдоволеним почуватимешся.

Джонатан неквапно погодився.

– Це перейшло в царину культури, – продовжувала Марджі. – Тепер це всередині нас. Нас до цього підготували. Власне, дійшло до того, що ти описав двома хвилинами раніше: задоволення твоїх бажань – це якраз те, що спонукає тебе до просування в житті, казав ти. Усвідомлюєш? Ти бачиш, наскільки ми залежні? Тож заради цього ми вбиваємо себе на роботі, не усвідомлюючи, що не потребуємо всього того, чого домагаємося…

Джонатан замислено дивився вдалечінь. На поверхні океану повільно ковзав вітрильник.

– Що ж, усе це дуже добре, але що мені слід робити, щоб боротися зі своїми бажаннями? Бо я нічого не можу вдіяти, коли вони з’являються.

– Якщо ти боротимешся зі своїми бажаннями, це означатиме, що частина тебе чогось та й прагне, а інша частина цьому бажанню протистоїть.

– Точно.

– Це щось на кшталт внутрішньої війни між тобою і… тобою.

– Можна і так сказати.

– Тоді існує ризик, що з цього нічого не вийде! Власне, саме тому здебільшого зазнають невдачі ті, що сідають на дієту. Бачиш, коли воюєш проти самого себе, одне є цілком певним: один із нас мусить програти!

Джонатан ошелешено дивився на неї.

– Де шукати рішення?

Марджі похитала головою.

– По суті, я не думаю, що можна вилучити якісь речі з нас, чи то бажання, чи будь-що інше. Якщо у тебе регулярно виникає гостре бажання з’їсти тістечко чи чипси, спробуй все це вилучити. Удачі.

– Кажи вже.

– У нас нічого не можна вилучити. Можна лише додати.

– Додати?

– Так, додати в нас речі, які сильніші за наші бажання, речі, які подолають наші бажання, живитимуть нас і осяватимуть настільки, що ми їх забудемо. Просто забудемо. Тоді наші бажання вивітряться самі собою. Вони розчиняться.

– А… що це за речі?

– Вони дають нам змогу висловити, хто ми насправді і задля чого нас створено. Вони приносять нам втіху і радість, яка йде з глибини нашого єства.

Якийсь час Джонатан мовчки дивився на неї.

– І… як я можу їх знайти?

Марджі нахилилась до нього й прошепотіла довірливим тоном:

– Шукай усередині.

Джонатан не зводив з неї очей, вимовлені пошепки слова відлунювали в глибині його єства.

Він глибоко вдихнув. Здавалося, час завис, і дерева затамували подих у мовчазному саду.

– А для цього, – вела вона далі, – треба узгодити з собою простір і час. Дати речам можливість виринути. Навчитися розшифровувати послання свого серця і тіла…

Слова Марджі наче витали в повітрі, в цьому лагідному вечорі, під осяйними зорями. Вона усміхалась, її чудовий променистий погляд немовби виринав з-поміж усіх гарних зморщок її обличчя, різьбленого роками життя, сповненого багатого й животрепетного досвіду.

– Я не певен, що мені надходять такі, як ти кажеш, послання; втім, не маю і враження, що я їх відкидаю…

– У наш час кожен, сам того не усвідомлюючи, робить це більшою чи меншою мірою.

Джонатана це не дуже переконало.

– Тобі траплялося почуватися втомленим? – запитала Марджі.

– Як усім.

– Коли ми почуваємося втомленими, значить, наше тіло вимагає в нас відпочинку, а мозок сну. І що ж ми їм даємо? Каву!

Джонатан поволі погоджувався, згадуючи все те, що він поглинав, щоб мізкувати на роботі…

– Чи в тебе бувають іноді напади агресії?– запитала Марджі.

Джонатан зітхнув.

– Авжеж, трапляється.

– І що в такому разі ти робиш?

– Що я