Читати книгу - "Вогняна зима"

Гаряча з’явилася, коли до мами переїхав вітчим і народилася менша сестричка. На відміну від батька, новий чоловік у хаті виявився діловитим (на думку Птахи, аж занадто діловим). Мама вже не працювала в бібліотеці, приймала телефоном замовлення на збірні меблі, які вітчим виробляв, маючи фірму та невеличкий гурт працівників. Причому він пишався: нарешті, обпікшись кілька разів із православними, знайшов спокій, найнявши на роботу баптистів. Ці не пили, не лаялися, робили все старанно, вчасно, багато не балакали. Щоправда, були і в цих сектантів свої таргани: віра не в усі дні дозволяла їм працювати, замовники не завжди були задоволені. Та загалом це однаково краще, ніж коли наші влаштовували собі свято, звіряючи своє бажання випити з датами календаря. Ну, а у квартирі, крім, звісно, нових вбудованих шаф, з’явився бойлер. Причому, як любив говорити вітчим, він поставив автономний нагрівач води ледь не одним із перших у Козятині. Добре, нехай у першій сотні…

Птаха не розумів і, мабуть, ніколи вже не зрозуміє, що мама мала проти його рідного батька. Не могло ж бути причиною розлучення те, що хлопець, за татовим прикладом, поліз якось під холодний душ, після чого страшно, за маминим діагнозом, застудився. І дитину ледь вичухали, бо ліків же взяти тоді не було де, доводилося з оказією замовляти через знайомих у Києві. Більше серйозних батьківських сварок Птаха не міг пригадати. Тим не менше, одного разу тато тихо, неквапом зібрав особисті речі, які помістилися в одну велику сумку, погладив сина по стриженій потилиці й, нічого до пуття не пояснивши, пішов. А мама згодом уникала будь-яких згадок про нього. Крім, хіба що, могла дорікнути спересердя Птасі: ні на що, мовляв, не здатний, такий самий тюхтій, як твій татко.

Проте хай там хоч як, але навряд чи рідний батько зміг би платити йому за квартиру в Києві.

Вступивши до Могилянки, аби ґрунтовно вивчати інформатику, два перших роки Птаха жив у гуртожитку. Коли в нього потягнули вже другий ноутбук, мама поставила вітчима перед фактом: хату дитині наймати дешевше. Той зітхнув, але через своїх знайомих ціле літо покірливо шукав фінансово прийнятний варіант, аби цього вересня студент перебрався в однокімнатну шпаківню на дев’ятому поверсі панельного будинку в Дарниці. Тут був нормальний Інтернет, холодильник, стіл на кухні та дві табуретки. Ще власниця пообіцяла й почепила на вікно штори, щоб сонце не било в очі. Помешкання без меблів, за яке ще треба було сплачувати комунальні, обійшлося у дві тисячі гривень на місяць, і то вітчим доводив: по великому блату. Ще й просили нікому не казати, як людина нахабно збиває ціни.

Птаха не чекав сам від себе, що йому сподобається аскетична обстановка. Спав на широкому ортопедичному матраці, який позичив у когось на невизначений час той-таки підприємливий вітчим. Книжки купками стояли в кутку. Верхнім світлом майже не користувався, пристосуваши собі велику лампу на прищепці до опалювальної труби. І, звісно, новий ноутбук.

Інтернет для Птахи означав світ.

Саме з мережі дізнався про зібрання людей на Майдані.

Вибрався туди з цікавості. А ще — бо кілька однокурсників та народ із паралельного потоку вирішили організуватися самі через Facebook, де давно сиділи й часом до глупої ночі різалися не на життя, а на смерть у коментарях чи чатах. Насправді Птаху туди, на акцію, не сильно тягло. За весь період свого життя в столиці дуже часто бачив різні масові зібрання проти чогось, жодного разу не пригадавши, навіть не відшукавши в мережі повідомлення про бодай частковий успіх хоч одного. Ще й не посоромився озвучити сумніви товаришам, і ті прогнозованим хором його затюкали. Мовляв, активні люди не просто мають право — а повинні використовувати це право на протест. Результат, доводили Птасі, безпосередньо залежить від якості того, проти кого протестують. І раз народ, не важливо, у якій кількості, зазвичай протестує проти того, хто наділений бодай невеличкою владою, це означає — влада в країні не найкраща.

Хоч у центрі, хоч — на місцях.

І все одно Птаха звик робити щось не заради процесу.

Він прагнув результату.

Маючи «відмінно» з математики й бувши чемпіоном Козятина з шахів, тобто прораховуючи за звичкою ходи, хлопець доходив власним розумом: ні до чого суттєвого, крім струсу повітря, протестні акції не призведуть. Раз так — у них нема жодного практичного смислу. І відповідаючи тим, хто кричав: «Так що, отак тупо сидіти й мовчати?», казав: «Не хочеш сидіти тупо — сиди гостро. Напиши пост про те, як ти глибоко обурений. Його прочитає рівно та кількість людей, котрі прийшли б на заявлену акцію. Або навіть більше: читати пости в Інтернеті — більш вдячна справа, ніж витрачати час на наперед провальні заходи».

— Ми хочемо вийти, аби нас побачили? Чи хочемо бути почутими? — сперечався якось із одногрупником Геною, заводячись та бризкаючи в запалі слиною. — Побачити — окей! Ми прийшли. Стоїмо мовчки. З тим же успіхом викладіть свої фотки в мережу! Аби почули? Так те ж саме можна написати й поширити! Ну, зрозумійте ж — нічого, зовсім нічого не зміниться довкола!

— Та чому ти так уперся! — кричав той у відповідь.

— Бо для змін та навіть процесів потрібна згода сторін! — махав руками Птаха, збоку нагадуючи диригента. — Ось якби ти, Генич, не почув від Любки «давай», коли запропонував одружитися, у вас не було б весілля! А міг би, домагаючись Люби, влаштовувати під