Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Може, і буду…

— Тоді тобі все ж треба щось написати, — засміявся він у мене за спиною.

Я далі втупилася в порожній аркуш паперу, мені здалося, що там уже все є про нас трьох, але, окрім цих трьох слів, я не написала ще жодної літери. Обхопивши голову руками, я сиділа над клавіатурою й пробувала про себе промовити ім’я АННА. Щоразу воно здавалося мені трохи інакшим, іноді м’яким і світло-блакитним, іноді холодним і дзвінким, я бачила Анну перед собою, худу, із короткою стрижкою, трохи більшим носом і вагою мухи. Вона здавалася такою крихкою, але тільки на перший погляд. Вона була найстаршою з нас. Їй було вже сімнадцять. Із нас трьох вона найменше говорила й у школі мала найдовше прізвисько, яке я будь-коли чула: Свята Анна, холодна рано[5]. Хтось колись сказав це в класі, коли її не було, і всі засміялися. Усім це здалося вдалим, але мало хто давав собі роботу звертатися до неї так, народною прикметою. Порівняно з цим, ім’я Оліна вимовлялося зовсім інакше, бо й вона була зовсім іншою. Маленька й енергійна, каштанове волосся зібране гумкою у хвостик, на обід вона носила з собою два товсті шматки хліба, намащені маслом, і, головне, вона вміла домовлятися. Вона була неофіційним шефом нашої трійці. До першого класу нашої школи тоді, у 1973–1974 навчальному році, із дівчат пішло тільки нас троє. Та й це лишень тому, що Анна через день народження у вересні пішла на рік пізніше.

— Гано, почитаєш мені трошки? — запитав Гонза.

Я знала, що. Він дуже любив Гашека, усього «Швейка» ми вже кілька разів прочитали разом у дядьковій світлиці. Книжка була вся подерта, із неї випадали сторінки, салатне видання, як казав Гонза. Вона походила звідси, із дядькової хати на березі. У нашій хаті був інший роман. «Ян Цімбула» Їндржіха Шімона Баара[6]. Татова священна книжка. Він мав її по батькові, привіз її з півночі, коли дід помер. Була добре збережена, обгорнута в навощений папір, її не можна було чіпати немитими руками. «Уявляєш, про скільки всього мав дбати такий бурмістр у селі?» — казав тато. «Сьогодні вже бурмістрів немає, є голова нацкомітету…» — посміхався він завжди, і ми з мамою знали, що він має на увазі Маху.

Ми з Гонзою всілися на тахті, як завжди одне навпроти одного, я читала й знала, що брат дивиться на мене, ковтає кожне речення, і я чекала на його чудові вибухи сміху. Мені було зрозуміло, що Гонза в компанії ніколи б не зізнався, що йому подобається, коли його молодша сестра на тахті читає йому книжки. Сам він читати лінувався, й читацький щоденник до випускних іспитів у будівельному технікумі за нього написала я.

— Сестро, — підбив він мене ногою.

Я десь сплутала текст, бо під час читання думала про інші речі. Раптом мені стало страшно, бо здалося, навіть не знаю чому, що Гонза вже незабаром піде з дому. Гонза, мабуть, почув щось таке в моєму голосі й більше не засміявся. Його карі очі раптом здалися мені серйозними чи смутними.

— Гонзо, що ти знаєш про дідуся й бабусю з півночі?

— Вони померли, коли ми були маленькими.

— Тато тобі щось розповідав?

— Предок зі мною вже давно не говорить.

— Я знаю, що сталося. Їх вигнали з маєтку в п’ятдесятих роках. Із татом та обома тітками, вони тоді були ще малими. Я говорила про це зі старою пані Прохазковою.

— То навіщо ти питаєш, якщо все знаєш?

— Тато про це зі мною ніколи не говорив.

— Гадаєш, предок би тобі щось розказував, аби ти потім вибовкала в школі, й стався б скандал.

— Чому ти постійно кажеш «предок»? Він же наш тато…

— Так, так, сестро.

Він мовчки встав і пішов. Мені стисло горло, й прийшло відчуття, що невдовзі все буде не так, як тепер.

Задзвонив будильник, заведений чверть на четверту, який я потай принесла зі спальні батьків, коли мама заснула. Я прокинулася й відразу ж його вимкнула, усе, що сталося вчора ввечері, відразу повернулося назад. Від холоду я підтягнула ковдру аж до підборіддя. Ще хвильку в теплі. Гонза в ліжку поруч лише перевернувся. Він міг спати стільки, скільки хотів, був суботній ранок. Мені здалося, що я задрімала тільки на секунду, але коли розплющила очі, стрілка годинника посунулася майже на півгодини. Як ошпарена, вискочила я в холод кімнати й почимчикувала в спальню батьків. Обережно відчинила двері. Обоє спали, мама лежала на спині з закам’янілим виразом обличчя. Вона заснула вже після півночі. Подзвонити до швидкої так і не захотіла. Я стояла у ванній над умивальником, вода текла мені в долоні, і я її, холодну, лила собі на обличчя. Очі пекло, сильне відчуття недосипання. Я натягнула на себе старі потерті джинси, майку,