Читати книгу - "Маг"

— Не те що не віримо. Не можемо вірити.

— Щоразу, коли ти без мене виходиш у місто, я побоююся, що ти можеш умерти. Кожного дня думаю про смерть. Коли ми кохаємося, це їй як сіль в оці. Уяви, що в тебе купа грошей, а за годину зачинять усі крамниці. Хоч-не-хоч, мусиш бігати й витрачати ці гроші. Я, мабуть, дурниці мелю, га?

— Ні. Маєш на увазі атомну бомбу.

Вона курила лежачи.

— Не бомбу. Нас з тобою.

Алісон не давалася підманути «самотнім серцем», мала нюх на сльозогінний шантаж. Їй здавалося, що це непогана річ — бути самотнім як палець і не мати ніяких родинних зв’язків.

Одного разу за кермом я завів мову про те, що не маю близьких приятелів, і вжив свою улюблену метафору — скляний ковпак, що відділяє мене від світу. Алісон засміялася.

— Тобі подобається цей ковпак, — сказала вона. — Кажеш, хлопче, що ти самотній, а в глибині душі вважаєш себе іншим, ніж решта людей.

Ображений, я змовчав, і вона, трохи пізнувато, порушила тишу:

— Ти таки інший.

— І самотній.

Алісон стенула плечима.

— То оженися. Хоча б зі мною.

Сказала так, ніби запропонувала піґулку аспірину, аби голова не боліла. Я не відривав очей від дороги.

— Ти ж виходиш заміж за Піта.

— А ти все одно не захотів би мене, бо я курва, та ще й не англійська, а колоніальна.

— Я б попросив тебе не вживати такого слова.

— Ще одна причина того, що не захотів би. Бо просиш не вживати такого слова.

Ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє. Натомість говорили про невиразну будучину: житимемо в хижі, й я в ній писатиму вірші; купимо джипа й перетнемо на ньому всю Австралію. Вираз «Коли ми приїдемо до Аліс-Спринґса…» став ходовим жартом і означав «Десь колись в якійсь країні…».

Минали дні, зливаючись в одну смугу. Я упевнився, що ось цей мій роман не схожий на жоден з усіх його попередників. Різниця полягала у значно більшій плотській насолоді, вже не кажучи про все інше. Поза ліжком я наставляв Алісон — обтісував її, виробляв англійську вимову, викорінював грубість і провінціальність; ну а в ліжку наставницею ставала вона. Ми усвідомили цю взаємність, хоча й не могли — мабуть, тому, що обоє були одинаками в батьків — збагнути її механізм. Кожне з нас могло щось дати і щось набути… а ще злагодженість у любощах, однакові смаки й уподобання, свобода від упереджень і комплексів. Вона навчила мене, крім мистецтва кохатися, ще багато чого іншого, але тоді я про це й не здогадувався. Пам’ятаю день, коли ми затрималися в одній із зал ґалереї «Тейт». Злегка пригорнувшись до мене й тримаючи за руку, Алісон дивилася на твір Ренуара поглядом дитини, що смокче льодяника. І раптом мене пронизало чуття, що ми одне тіло, одна душа, а якщо кохана зараз зникне, то від мене залишиться половина. Будь-хто, менш інтелектуальний і самовдоволений від мене, втямив би, що це жахливе чуття смерти — кохання. А я гадав, що це похіть. Зразу ж відвіз Алісон додому й там зірвав із неї одежу.

Іншого разу, на Джермін-стрит, ми зустріли Біллі Вайта — ітонського випускника, мого знайомого ще з студентських часів у Магдалинському коледжі, члена нашого клубу бунтарів. Доволі милий, зовсім не сноб, він — нехай і мимохіть — розточував невитравний дух найвищої касти, належности до кола щонайкращих людей, дух бездоганного аристократичного смаку в доборі костюмів, слів і виразів обличчя. Ми зайшли до бару, бо Біллі якраз дізнався, що тут подають перші в цьому сезоні колчестерські устриці. Хоч Алісон говорила дуже мало, та все одно я торопів від її акценту, від різниці між нею й аристократичними панянками, що сиділи недалеко від нас. Коли мій приятель наливав рештки вина «Мюскаде», вона на хвилинку вийшла.

— Слухай, старий, вона дуже миленька.

— Чи я знаю… — знизав я плечима. — Сам бачиш.

— І приваблива.

— Вона обходиться дешевше, ніж плата за центральне опалення.

— Не сумніваюся.

Однак я знав, що в нього на гадці.

Після того, як він розпрощався з нами, Алісон немовби в рот води набрала. Ми їхали подивитися кіно в Гампстеді. Я глянув на її понуре обличчя.

— Що з тобою?

— Гидотна у вас балачка, джонбулів із найвищих кіл.

— Я не з найвищої верстви. Із середньої.

— Найвища, середня… Господи, кого це гребе?

Поки вона знову заговорила, ми проїхали шмат дороги.

— Ти поставився до мене так, ніби я не твоя.

— Не будь дурною.

— Ніби я якась грана дикунка.

— Ото ще нісенітниця.

— Ти так поводився про всякий випадок. Ану ж з мене труси сповзуть абощо.

— Це важко пояснити.

— Не мені пояснюй, любий хлопчику. Не мені.

Якось Алісон повідомила:

— Завтра маю піти на співбесіду.