Читати книгу - "Час зірки"

усвідомлювала, та порожнеча, що заповнює душі святих. Чи була вона святою? Схоже на те. Вона не розуміла, що медитує, тому що не знала, що означає слово. Але, здається, все її життя було тривалим роздумом про ніщо. Інші люди були потрібні їй лише для того, щоб вірити в себе, інакше вона б загубилася в безкінечній порожнечі, що заповнювала її. Вона думала, коли друкувала на машинці, і через це помилялася ще частіше.

Але мала й радощі. Холодними ночами вона, тремтячи всім тілом під полотняним простирадлом, читала рекламні оголошення, що їх вирізала в офісі зі старих газет. Клеїла їх в альбом. Найулюбленішою була реклама з кольоровою світлиною відкритого слоїчка з рожевим кремом для шкіри жінок, просто не таких, як вона. За звичкою примружуючи очі, вона з насолодою фантазувала: крем був таким апетитним, що якби вона мала гроші, то обов’язково купила би його. Зовсім не для шкіри, вона з’їла би його, просто ложкою зі слоїчка. Річ у тім, що їй бракувало жирів і її організм був сухішим, ніж напівпорожній мішок із покришеними грінками. З часом вона перетворилася би на живу матерію в її первинній формі. Можливо, так вона рятувалася від спокуси бути нещасливою та шкодувати себе. (Коли я думаю, що міг би народитися нею — а чому б ні? — я здригаюся. Тоді я сам собі видаюся боягузом і відчуваю свою провину, як свідчить одна з назв цієї книги).

Так чи інакше, майбутнє, схоже, буде набагато кращим. Принаймні майбутнє має ту перевагу, що не є теперішнім. Завжди є щось краще за руїну. Але у ній не було жодної людської слабкості. В її душі ніби пашіла свіжа квітка. Бо, як не дивно, вона вірила. Вона була лише тонкою органічною матерією. Вона існувала. І все. А я? Про мене відомо тільки те, що я дихаю.

У ній було невелике, але невгасиме полум’я — дихання життя. (З цією історією я проходжу через маленьке пекло. Боги не хочуть, щоб я писав про прокажених, інакше погрожують наслати на мене проказу). (Якщо я відтерміновую опис подій, які я туманно передбачаю, то роблю це для того, аби змалювати декілька портретів моєї героїні, дівчини зі штату Алаґоас. А ще для того, аби читач, якщо такий знайдеться, увібрав її, як висушена земля всотує вологу. Ця дівчина — правда, про яку я волів би не знати. Не уявляю, хто в цьому винен, але хтось має за це відповісти).

Чи не станеться так, що вриваючись у її життя, я порушу таємницю фараонів? Чи не буду я смертельно покараним за розповідь про це життя, яке, як і всі інші життя, має непорушну таємницю? Несамовито намагаюся знайти в цьому існуванні щонайменше один коштовний топаз. Можливо, наприкінці він засяє, поки не знаю, але маю надію.

Я забув сказати, що друкарку час від часу нудило від думки про їжу. Це почалося, коли в дитинстві вона дізналася, що з’їла на обід смаженого кота. Це її дуже налякало. Вона втратила апетит, довго голодувала. Їй здавалося, що вона вчинила злочин, що з’їла смаженого янгола, і його крила хрустіли у неї на зубах. Вона вірила в янголів, а оскільки вона вірила — вони існували.

Вона ніколи не обідала й не вечеряла в ресторанах, їла біля стійки в барі на розі. Їй чомусь здавалося, що кожна жінка, яка входить до ресторану, — француженка і є легковажною.

Вона не розуміла значення деяких слів. Наприклад, слова «ефемерний». Сеу[17] Раймундо часто давав їй передруковувати папери, написані його красивим почерком, де було багато таких слів. Слово «ефемерний» їй здалося надзвичайно таємничим, і вона передрукувала його з особливою уважністю, не пропустивши жодної букви. Ґлорія, її співпрацівниця, була стенографісткою, і не лише заробляла більше, а й не боялася складних слів, що їх так полюбляв їхній шеф. А моя героїня поки що вподобала слово «ефемерний».

Ще один штрих до її портрету: вона ніколи не отримувала подарунків. Втім, вона й не мріяла про них. Тільки одного разу їй дуже захотілось отримати одну річ, це була книга, яку сеу Раймундо, що полюбляв літературу, залишив на столі. Книга називалася «Принижені та ображені»[18]. Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?

Я запитую: чи пізнає вона одного дня розлуку зі своїм коханням? Чи пізнає вона кохання до нестями? Це буде солодкий лет? Нічого достеменно не відоме. Уся заковика в тій істині, що весь світ трохи сумний і самотній. Дівчина з північного сходу губилася в натовпі. На площі Мауа, де вона сідала в автобус, було дуже холодно і ніде було сховатись від вітру. О, проте, існують вантажні судна, які споглядала й тужила невідомо за чим. Таке відбувалось лиш іноді. Насправді вона виходила з темної контори, вдихала сутінкове повітря вулиці й переконувалася, що вечір настав знов у той самий час. Невідворотним є рух великого годинника, що керує часом. Так, на моє нещастя, у той самий час. Ну то й що? А нічого. Що ж до мене, автора життя, я не люблю повторювати: рутина віддаляє мене від моїх імовірних відкриттів.

Якщо вже про відкриття, одного разу дівчина побачила у барі чоловіка, такого, такого, такого вродливого, що — що їй захотілося мати його вдома. Так ніби він був — був великим смарагдом-смарагдом-смарагдом у відкритій скриньці. Недоторканий. Вона побачила обручку і зрозуміла, що він був одруженим. Як можна вийти заміж за-за-за істоту, створену для того, щоб-щоб-щоб нею милувалися, затиналася вона у своїх роздумах. Вона померла би від сорому, якби обідала перед ним, тому що він був занадто вродливим для людської істоти.

Може, вона хотіла дати спині відпочити, хоча б день? Але знала, що якби сказала про це шефові, він би не