Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

– А чому? – спитав Петр. Пан Янек зітхнув.

– Тому, що він і справді діє, як батіг. Цукор не хотів горіти, а Філософський батіг примусив його це зробити, і він горів, аж любо було дивитись. Це все одно, що ти примусив би слухатися свого норовистого коня. Тепер тобі це хоч трохи зрозуміло?

– Та думаю, що зрозуміло, – відповів Петр.

– Тоді розкажи, як ти це розумієш.

– Якщо норовистого коня примусити слухатись за допомогою батога, то він стане іншим, ніж був перед цим.

– Так, – сказав пан Янек.

– А це означає, – провадив Петр, – що слухняний кінь – це наче й не кінь.

– Ні, це кінь, – заперечив пан Янек. – Так само, як золото – метал, і залізо – метал, і мідь – метал, слухняний кінь і норовистий кінь – це кінь, а тим часом золото – це щось інше, ніж залізо і мідь, і слухняний кінь – щось інше в порівнянні з конем норовистим, от і горючий цукор – щось зовсім інше, ніж цукор негорючий.

– А горючий цукор не солодкий? – запитав Петр.

– Я з самого початку пояснив тобі, що питання, солодкий чи несолодкий цукор, нас зараз не цікавить, – відповів пан Янек.

– Але мені цікаво, чи цей цукор лишився солодким, – заперечив Петр.

– Тебе не повинно це цікавити, тебе повинно цікавити питання, горить цей цукор чи не горить.

– Але мені все-таки цікаво: цей горючий цукор і далі лишився солодким? – запитав Петр.

Пан Янек хвилину мовчав, заплющивши очі, а тоді глухо відповів:

– Він лишився солодким.

– Тоді, виходить, він і далі той самий, – сказав Петр. Пан Янек знову помовчав.

– Зроби ласку, синку, встань і вийди, – озвався він нарешті. – Вийди, бо мій терпець може урватися.

Петр не примусив себе двічі просити й, підхопившись на рівні, побіг геть, зате брат Августин, освітлений хиткими язиками пекельного полум’я, що виривалося з дистиляційної печі, гучно зареготав, оголивши у всій красі свій довгий, зелений зуб.

Якби ми не знали, що певні своєрідні властивості характеру, завдяки яким Петр мав відрізнятися від більшості своїх ровесників, він дістав від мудрої богині на ім’я Лахесіс, дочки бога-громовержця, ми могли б припустити, що він успадкував їх від матері, бо пані Афра, дочка чесного холощія й богочестива католичка, була жінка хоч і проста, однак енергійна і прозірлива, наділена розумом, здоровим та прямолінійним, і звикла чорне називати чорним, а біле – білим.

То була її заслуга, що Петр почав ходити до школи, як і всі інші діти, котрим не судилося стати чорнокнижниками, а саме – до недавно відкритої початкової школи при єзуїтській колегії костьолу святого Климента.

Школи, якими опікувалось братство Ісусове, мали в ті часи добру репутацію, ба навіть славились: про них говорили, буцім за два місяці учні там здобувають більше знань, ніж у протестантських школах за два роки. І справді, відповідно до того, що напророкувала Петрові простувата, але добродушна Клото, він опанував німецьку мову й латину, не кажучи вже про вміння читати і писати, з легкістю, такою очевидною, що дивувалися навіть його вчителі; при цьому в нього залишалося доволі вільного часу, щоб узяти участь у великих і славних битвах проти турків, гуляти в свинки й небопеклорай, вертіти дзигу на улюбленому місці дитячих розваг – на Гандліржському плацику перед церковцею Діви Марії-заступниці. Та оскільки пан Янек чигав на нього, мов павук на муху, щоб запрягти до роботи у своїй лабораторії, пані Афра вирішила віддалити сина від батькової тіні раз і назавжди й спрямувати його на дорогу, яка веде до влади й багатства, щоб він міг їздити в золотих каретах, як вона мріяла відразу після його народження, і щоб усі поштиво йому вклонялися.

Як їй удасться це здійснити, пані Афра не знала, але нітрохи не сумнівалася, що така нагода трапиться, і вона таки трапилася.

Якось на початку квітня, коли Петрові йшов дванадцятий рік, до пані Афри докотилася звістка, яку під барабанний дріб оголосив перед ратушею коншельський[4] оповісник: граф на ім’я Одоріко Гамбаріні шукає своєму десятирічному синкові Джованні друга і компаньйона такого ж віку для постійного проживання в палаці; отож зацікавлені особи з середовища чеського католицького дворянства, які знали місцеву, тобто чеську мову, що було головною умовою, мають з’явитися цього вівторка, о десятій ранку, до палацу пана графа, котрий, як усім відомо, стоїть на Влаській вулиці під горою Петршин.

Це й справді було всім відомо. У ті часи Прага була переповнена чужинцями всіх сортів і мастей – німцями, італійцями, поляками і навіть французами, людьми порядними і пройдисвітами, шляхетними і різною потолоччю, купцями й авантурниками, будівельниками і мулярами, неробами й бозна-ким іще, отож милозвучне ім’я дворянина, яке свідчило про його італійське походження, ще ні про що не промовляло й не викликало особливого зацікавлення; а однак про графа Одоріко Гамбаріні всі – від служки, перекупки на ринку й плотаря з Підскалля до представників найвищих придворних кіл, – знали, що це вартий уваги муж, який має у верхах якнайкращу репутацію; торік імператор запросив його сюди як справжнього знавця мистецтв. Граф, звичайно, прийняв це запрошення і приїхав до Праги – мабуть, тільки з цікавості й ненадовго, бо в цьому далекому місті в центрі Європи не сподівався