Читати книгу - "Оранжеве сонце"

усмішка не сходитиме з лиця Ни!.. Юнакові здавалося, більше того, він був цілком переконаний у тому, що відтепер, з цієї миті, все в його житті повинно змінитися на краще. Що він робитиме, як діятиме і коли — він ще не знав, та все його єство виповнювалося такою жагучою вірою в те, що всього досягне він і що все подолає! Адже недаремно там, у високості, живе його подоба! Вогонь освітив її, показав її живою, рухливою. Е стрімко глянув у височінь, але велетень уже зник. Юнак роззирався, вдивлявся у небо, проте постаті велетня ніде не побачив. Вогонь більше не хотів висвітлювати її. А той велетень так був схожий на нього самого! Він наслідував його рухи, він теж бився з печерним левом…

Вогненні гілки краяли небо і навпіл, і вподовж, і навхрест, ніби карали його за якусь провину, вслід за спалахами били громи, і здавалося, що то важко гупали довбні по велетенських дуплистих деревах, у друзки розбиваючи і протрухнявілі стовбури, і засушені сонцем сучки. Ті небесні спалахи, що з'являлися на мить світові, хоча жахали Е, але водночас у юнакових грудях співзвучно щось відгукувалося їм, адже ж бо він знав: той Вогонь, який жив на небі, був братом чи, може, батьком гоготливого Вогню. Це ж бо він, Вогонь, що так жадібно пожирає дерево, злетів звідти, з неба, злетів, щоб стати оборонцем від печерного лева, а тому лякатися не треба, хіба що дякувати невпинно. І юнак упав навколішки перед Вогнем, який шаленів серед уже почервонілих гілок. Вони тріщали з розпуки, пирскали іскрами, обламувалися і падали Додолу, де загрозливо сичали і куріли білими димками.

Юнак не підводився, він невідривно дивився на миготливі язики полум'я, сторожко вслухався у незрозумілу мову Вогню — прагнув вихопити з тієї мови щось дохідливе, уловити якийсь знак, повеління чи, може, й прохання…

Дощ лився з неба косими стягами і ніяк не міг загасити полум'я. Врешті хльосткі струмені ослабли, почали стихати і нараз зачастили лише лапасті холодні краплини. Частіше почали падати оповиті їдким синім димом недопалки гілок, на сиву гарячу поверхню попелу сипалися вуглини.

Вогонь почав пригасати. Його язики уже не шугали довкола крони дерева, — вона значно звузилася, — і вже не збиралися у своєму узвишші, щоб уганятися у темінь неба. Тепер Вогонь тримався лише деяких гілок, решта ж їх зникла — згоріла або ж дотлівала долі, а ті, що попригасали, були посмуговані чорною лускою, яка переливалася під вітром червонястими відблисками.

Е усе стояв на колінах, приглядався. Кожен звук багаття збуджував і насторожував. Вогонь утрачав свою силу. Довкола почорнілого стовбура лежали гілки, що попадали, куріли, сичали від вологи, де-де знову спалахували, щоб одразу ж згаснути назавжди.

Сумно було дивитися Е, як один по одному гасли червоні верткі язики… Усім своїм єством юнак відчував, що їм не хотілося гаснути, помирати, їм бажалося палати, звиватися, гоготіти, сипати іскрами, куріти чадним духом, та не вистачало вже сили. І небесний Вогонь уже не прозирав з-за хмар. Він уже був далеко — за лісами і горами, слабко просвітлювався звідти, і голос його, густий і вайлуватий, ледве долинав сюди.

Почав світліти обрій на тому місці, де мало народитися нове розпечене коло. А цей Вогонь мав померти!.. І вже ніщо не може його врятувати. І він, Е, теж безсилий допомогти Вогневі, цій могутній і незрозумілій істоті, що часто злітала з неба. Злітала вона зненацька — щоб спалити чи потрощити, покалічити чи навіть убити на місці!.. Але на цей раз Вогонь упав на землю, щоб захистити і обігріти його, Е, щоб викликати у нього напрочуд радісне почуття перемоги над левом!.. На цей раз з неба злетів, певне, добрий Вогонь, добрий саме до нього, Е!.. І те небесне коло, що незабаром мало з'явитися над обрієм, теж є добрим Вогнем, але занадто далеким… Однак його тепло і світло долинають до землі, і ніхто не боїться цього небесного Вогню. А цей Вогонь умирав… Е відчував жаль, йому хотілося надати його вже слабким спалахам сили, завзяття, та не знав, як це зробити.

Небо ще більше просвітліло. Унизу, по схилах, у кущах та на деревах лунко розщебеталося птаство. Воно зустрічало ранок, чекало світла і тепла і тому радісно лементувало.

Вогонь помирав. Він де-де блимав на недотлілих чорних гілках, а їхні уламки, розкидані довкола, лише куріла Щедро порозсипувані вуглини бралися сизуватим попелом.

Нараз увагу юнака привабили кілька головешок, що лежали одна на одній. З їхнього осереддя, звідки струменів густий димок, несміливо сяйнув язичок полум'я і відразу ж погас. Головешки закуріли дужче. Е чекав — напружено, сторожко. Сподівався на новий спалах. І знову з диму вимахнув вогник… Так він з'являвся кілька разів, а коли захлинався, головешки куріли ще дужче, ще задушливіше — Вогонь ніби нагромаджував силу, щоб доїсти обвуглені недопалки. І ось головешки таки взялися червонавим полум'ям, що вже не гасло, а горіло рівно, аж лопотіло.

Е пильно споглядав, як Вогонь поглинав свою поживу — недопалки. Вони лунко потріскували, ніби горіти їм було вельми приємно. А може, то була їхня розповідь про щось своє? Гарячі язики полум'я вибирали з них чорне тіло, жадібно злизували його. Недопалки ставали чимраз тоншими і коротшими. Нарешті вони суціль взялися червонястим блиском, порозпадалися на частки. «Невже Вогонь більше не вихопиться з них? — думав юнак. — Той Вогонь, що його порятував, помре? Що робити?.. А коли…» Радісний поклик вихопився з його уст:

— Та ні!.. Вогонь не помре, Вогонь житиме!..

Від сильного збудження юнак умить схопився на ноги. Тепер він знав, що робити!.. Е покладе почорнілі недопалки на червоні вуглини, які ще залишилися де-не-де! І Вогонь перекинеться на них, почне їх їсти!.. Вогонь буде йому такий вдячний!.. І, обпікаючи пальці, Е заходився перекидати головешки, які диміли ще, на червоні вуглини. О, тепер Е здружився з Вогнем!

Юнак навіть не відчував болю в попечених пальцях, він напружено чекав, поки Вогонь вийде з вуглин і почне поглинати головешки. Довго чекав хлопець, приглядався до купи почорнілого гамузу, та ось дух Вогню почав густішати, він раз у раз струменів в обличчя, забивав подих і різав очі. Та Е радісно