Читати книгу - "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

Ну, пиво — це святе, — Качка кривить губи у дивній, хворобливій усмішці. — Напевно, просто поділитися ні з ким. Колеги не зрозуміють. Хіба що ви. Дивна історія виходить з нашим Скоморохом. Зізнання є, речові докази наявні, розповіді свідків — теж. Злочинець був смертельно поранений при затриманні й помер у лікарні. Суду, відповідно, не буде, справу можна закривати. Та її, вважай, уже закрито. І все-таки…

Виходить, він не щодо «Хонди» і цигана. Ф-фух, аж від серця відлягло!

— Цей красень Кожум'яка у нас і раніше проходив. Років десять тому. Свідком. То ж і, думаю, звідки мені його фізія знайома? Була одна справа: повний «глухар». Я ще з капітанськими зірочками походжав… Ніби до різного звик, задубів серцем, але дотепер як пригадаю — мороз по шкірі. Три випадки. Загалом — дев'ять трупів за тиждень. І жодної зачіпки! Розчленування без мотивів. Деякі частини тіл взагалі не знайшли. На рештках — сліди кігтів, зубів… Немає у нас таких звірюк! Немає і не було! Тим паче в місті. Так от, Кожум'яка у двох випадках з трьох свідком проходив. Нічого доладу не бачив, то правда. Хоча тепер думаю: брехав. Бачив він. Може, тоді й посунувся, від стресу. Потім, через рік, його, до речі, за нісенітницю схопили — дрібне шахрайство. Штрафом відбувся…

Качка помовчав. Двома ковтками допив пиво. Покликав офіціантку, замовив ще. Я жував бутерброд з баликом, але після розповіді підполковника не відчував смаку. Схоже, це тільки прелюдія. Квіточки.

— Думаєте, це він і був? Скоморох? Тоді?! — з надією хитнувся вперед Матвій Андрійович. Немов сподівався, що я йому відповім. І фотографії надам: Кожум'яка гризе руку потерпілого. — Хоча… Він потім ще двічі свідком проходив. Чорт, і як ніхто нічого не запідозрив?! До нього смерть прямо липне. Років сім… або вісім?.. а, байдуже! Артист один під трамвай вночі потрапив. Ну де він в три години ночі трамвай знайшов?! А пізніше свідок знайшовся.

— Кожум'яка?

— Звичайно.

— А артист звідки? Наш, місцевий?!

— Місцевий. Театр-студія «Біля віадука».

Я знав, про кого говорить підполковник. З Льошею Сайкіним, безглуздо загиблим під колесами, ми були знайомі. І в газетах писали. Правду кажуть, що наше місто — велике село. Всі один одного знають. А випадок був справді дивний. Чи ж не Скоморох Льошку під колеса штовхнув?!

І, ніби у відповідь, крізь сигаретний дим:

— …ще було. Двоє наркоманів перехожого зарізали. Знову — єдиний свідок. Але там у нього чисте алібі. Нарків через день узяли, вони зізналися… Ну ось скажіть: хіба може таке з нормальною людиною увесь час траплятися? Як вбивство — він тут як уродився. Свідок. Нутром чує, на запах іде. Приходить і дивиться. Ні, упевнений: він давно від цього схибнувся. Пробачте, я говорив вже…

У роті пересохло. Наслідуючи приклад Качки, завляю собі ще пиво.

— …з'ясували: іще два небіжчики за ним. З невпізнаних. Сам у зізнанні написав. І сповідатися встиг, попа в лікарню зажадав. С-скотина! У пеклі йому горіти, в пеклі! Хоч ти гопки перед попом скачи… Дванадцять жертв за чотири роки. Щораз інакше. Ось, коли брали його — вірші «живця» читати примушував. З «Отелло». Спасибі, до речі, за підказку. А з іншими…

Качка беззвучно жує губами, збираючись з думками.

— Підлітка з ліцею біля церкви убив. У Молодіжному парку. Там райвідділ за три кроки: не побоявся. Ні Бога, значить, ні нас. Вранці убитого знайшли. Батюшка на службу приїхав, а тут — труп. Сидить під кленом задушений. На голові — ковпак з аденофорами, в руці — брязкальце, а поряд чомусь три дворняги бродячих прив'язані. Виють…

— Мішель Гельдерод, «Ескоріал».

— Що?

Він навіть здригнувся від несподіванки. Мовчав, розумієш, Валерій-світ Якович, мовчав — і видав.

— Мішель Гельдерод, бельгійський драматург. П'єса «Ескоріал». Там король садить блазня на свій трон, примушує зізнаватися в коханні до покійної королеви, а потім наказує кату його задушити. І це все під церковні дзвони і завивання собак. Жаскувата сцена. Навіть в театрі. А в житті…

Мене пересмикнуло. Ледь пиво не розлив.

Ясно пригадалося: гастролі Ризького академічного, і Будрас, вже старий, хворий, в ролі короля-садиста, зірваним голосом шепоче в завмерлий зал: «Хіба святі таїнства призначені для блазнів? Підемо, виконаємо святий обов’язок!» В очах Будраса сльози, справжні, без дурнів, а за спиною його Людина-в-червоному навалилася на блазня Фоліаля і душить, душить, мовчки, беззвучно, байдуже…

— Справді, збігається! — у очах підполковника спалахнув вогник азарту. — А нумо, нумо, давайте: я вам розповідаю, а ви вгадуєте!

— Ну, знаєте! Я не енциклопедія. Мало що маніяку в довбешку трісне?..

— Але двічі вгадали?! «Отелло» і цей… «Ескоріал». Два з двох — чудовий результат, вам так не здається? Отже: убита молода жінка. Сексуального насильства не було. Скоморох ударив її по голові, оглушив, зв'язав і з каменем на шиї кинув у воду. Що робив раніше — невідомо. Ніяких незвичайних предметів на місці злочину не виявлено.

— А човна там не було?

— Човна?.. Ні. Він зіштовхнув жертву з берега, це точно.

Розводжу руками:

— Тоді не знаю. Був би човен — міг би припустити, що «Му-му». Або «Із-за острова на стрижень…».

«Му-му» Матвій Андрійович проковтнув. Запив пивом. А мені стало соромно: людина серйозно питає, а я зі своїми жартами… Та ще на таку тему. «Є речі настільки серйозні, що про них можна тільки жартувати». Станіслав Їжі Лец. Ось вона, моя гнила сутність інтелігента: до будь-якого випадку знайти відповідну цитату і сховатися за нею. Щось на кшталт «А відповідати хто буде?» — «Пушкін!»

— Гаразд, продовжимо. Сумніваюся, правда, що є така п'єса… Загалом, справа була в підвалі будинку, призначеного під знос. Скоморох прив'язав дві жертви до батареї поряд з газовим балоном, відкрив вентиль, кинув щось палаюче і пішов.

— Сигарету. Сигарету він кинув запалену.

— Ви упевнені? Чому?

— Тому що цю п'єсу я знаю. Вона в ТЮГу йшла. Олексій Дударев, «Поріг»,