Читати книгу - "Боцман з «Тумана»"

Човен плив ще під водою на перископній глибині. Сяяла місячна ніч. Зовсім близько, над срібночорною водою поставали голі скелі навдивовижу знайомого рисунка. «Ці обриси… — міркував Медведєв. — Я тільки сьогодні старанно вивчав їх на фотографіях у штабі флоту».

— У-фіорд! — сказав тихо, не відриваючись од перископа.

— Так точно, У-фіорд! — урочисто підтвердив підводник. — Поздоровляю, старший лейтенанте, форсували мінне поле, доставили вас благополучно під носом у німців. Чули, як смерть до нас кігтиками дряпалася? Ну, як кажуть, приїхали, збирайте пожитки.

І, обернувшись до боцмана:

— Приготуватися спливати!

— Єсть приготуватися спливати!

— Комендорам в центральний пост!

Човен спливав. Відкрився віддраєний рубочний люк. Цокаючи каблуками, назовні вибігли комендори. Свіже морське повітря ринуло назустріч, аж в головах запаморочилось.

Непевними рухами три моряки-надводники теж видерлися наверх. Стояли на високому сталевому містку підводного човна, який щойно сплив.

— Ну, неначе все гаразд! — сказав командир «малютки», опускаючи бінокль.

По обидва боки височіли прямовисні, мовчазні, залиті місячним світлом скелі. Починався відплив, море ледь хлюпалося біля гострокінцевого каміння, що неясно вирисовувалось у темряві. Берег здавався безлюдним до найдальших вершин, які зникали в темряві.

Майже весь корпус човна був під водою, тільки рубка, як вузька скеля, поставала, здавалося, просто з хвиль. Із похилої палуби ще стікала вода. Хвилі хлюпалися біля самих ніг комендорів, які спрямували на берег мокрий гарматний ствол. А на палубі вже надували резиновий понтон, спускали його на воду біля місточка.

Медведєв розглядав берег у бінокль.

Наблизились гранчасті, оточені відступаючою водою скелі. Бінокль сковзав по мовчазних розколинах, намагався нащупати приховану, затаєну небезпеку.

Ні, тут не було ознак засади. За однією із скель мигнув, погас, знову мигнув блідий вогник… Медведєв опустив бінокль.

— Боєзапаси не впустіть, — тихо сказав Кульбін.

Він вже стояв, зберігаючи рівновагу, в широкому понтоні, який гойдався, обережно приймав тюки, що їх подавали з палуби.

— Куди рацію подаєш? Рацію потім.

— Вона дівчина ніжна. Її підтримувати треба. Правда, Васю? — Фролов переступив через надутий борт, теж почав приймати і укладати вантаж.

— Ну, — сказав, обертаючись до командира човна, Медведєв.

Він був одягнутий у ватник і стьобані штани, через плече — плащ-палатка в скатці, на голові — нерозлучний морський кашкет.

Потиснули один одному руки. І раптом Медведєв ступив по слизькій сталі, міцно поцілувався з цим кирпатим вихрястим офіцером, з яким пробув лише кілька годин і розлучався, можливо, назавжди.

— Щасливо! — сказав підводник. — Якщо раптом засада чи що, падайте за каміння, я їм дам вогнику. Не відпливемо, поки ви не зустрінете свою людину.

— Спасибі, друже! — з почуттям сказав Медведєв.

Весла сплеснули. Злегка перехиляючись, понтон ковзнув по льодовій сріблястій воді до навислих над берегом скель, туди, звідки мигав вогник.

Скелі насувалися впритул. Навколо великих валунів шипіла і гойдалася вода. Медведєв стрибнув на каміння, скинув з шиї ремінь автомата. Піднявши весло, однією рукою тримаючись за камінь, дивився Фролов широко відкритими очима.

— Поки що зачекайте тут! — прошепотів Медведєв.

Його оточили густі прямокутні тіні. Пройшов берегом у глибину, підійшовши до підніжжя квадратної скелі, тихо свиснув двічі. Збоку пролунав такий самий свист.

Те, що здавалося кутом скелі, обернулося на голову у капюшоні. Із-за скелі вийшла закутана в плащ-палатку людина.

— Пароль? — запитав Медведєв.

— Мушка! — глибоким привітним голосом сказала людина в плащ-палатці. — Відзив, товаришу начальник?

— Молотовськ! — Медведєв простягнув розвідникові руку. Той шанобливо, міцно потис її.

— Старшина першої статті Агєєв, згідно з наказом чекав вас, товаришу старший лейтенант.

— Ворожих вартових поблизу немає?

— Був один… Понтон назад піде, товаришу начальник?

— Так, зараз вивантажимося, і відішлю.

— Тоді прошу дозволу відійти на хвилинку. У мене тут посилочка є накладною платою у штаб флоту. Дозволите?

Він зник за скелею. Понтон то здіймався, то опускався біля берегової лінії, у ньому сиділи два веслярі-підводники. Весь вантаж експедиції вже лежав на камінні, біля ніг Кульбіна і Фролова. Медведєв підійшов до понтона.

— Почекайте, товариші, не відпливайте.

Із-за скелі появився Агєєв. Він ішов, зігнувшись, несучи на спині якусь безформну важку річ. Підійшов до понтона. Розмальована жовтим листям плащ-палатка прикривала обвислу фігуру, теліпалася довга мертвотна рука.

— «Язик», — сказав, важко дихаючи, Агєєв, — охоронець цього району. Я його легенько стукнув — для тиші, а взагалі — все нормально. Нічого, оживе.

Він скинув непритомне тіло на дно понтона.

— Живий? — жадібно спитав один підводник.

— Живий. Прийміть з рук у руки. Та дивіться, щоб не задихнувся. Я йому в рот цілий індивідуальний пакет забив.

— Оце спритно! — Другий підводник відкинув кінець плащ-палатки, поглянув на бліде обличчя у густій чорній щетині. — Хлопці будуть задоволені. А то з початку війни скільки їх здалека потопили, а поблизу не бачили жодного. Коли їхні кораблі на дно пускали, мріяли: хоча б одного за волосся витягти, подивитися, які вони, ці фашисти.

— Тепер налюбуєтесь, — твердо сказав Агєєв. — Дивитися особливо нема на що. Ви тільки його в море не впустіть помилково. Тепер він наш казенний інвентар.

Підводники відштовхнулися од каміння. Гребли в напрямку підводного човна, який ледве виднівся вдалині.

— Ну, товаришу Агєєв, — сказав Медведєв, піднімаючи рюкзак, — тепер командуйте походом. Куди поведете нас? Завдання вам відоме?

— Так точно, відоме… Хочу вас повести на висоту Чайчин дзьоб сопками, гірськими оленячими стежками, куди німцям, хоч вони й гірські єгері, повік не добратися. Поки що безлюдними місцями підемо, можна і вдень, а дійдемо до опорних пунктів — треба до темряви сховатись.

Він підняв голову, неначе нюхаючи повітря.

— Вітер скоро зміниться, туман розжене. Та й сонечко вже сходить. Тут о